Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Вранці 31 жовтня він отримав повідомлення, яким його інформували, що все його майно, включно з банківськими рахунками і сейфами, конфісковано, щоб задовольнити протерміноване рішення, винесене проти нього на суді через брак сплачених ним податків протягом трьох останніх років. Це було офіційне повідомлення, складене відповідно до закону, за винятком того факту, що жодної нестачі ніколи не існувало, а суду не було.
— Ні, — сказав Ріарден своєму обуреному адвокатові, — ні про що в них не запитуй, не відповідай, не заперечуй.
— Але ж це фантастика!
— Не фантастичніша, ніж усе решта.
— Генку, невже ти хочеш, щоб я нічого не робив? Просто сидів і дивився?
— Ні, дивися стоячи. Стоячи! Не рухаючись. Не діючи.
— Але ж вони зробили тебе безпорадним.
— Справді? — тихо запитав він, усміхаючись.
У нього в гаманці залишилось кілька сотень доларів, більше нічого.
Але свідомість гріла тепла думка, схожа на міцний потиск чиєїсь руки: в таємному сейфі, схованому у нього в спальні, зберігався злиток золота, що дав йому золотоволосий пірат.
Наступного дня, 1 листопада, Ріардену зателефонував з Вашингтона бюрократ, який говорив таким голосом, ніби на колінах благав пробачення.
— Це помилка, містере Ріарден! Це всього лише жахлива помилка! Це рішення призначалось не вам. Ви ж розумієте, як воно сьогодні, коли в офісі бракує працівників, а навколо стільки канцелярської роботи… А тут іще якийсь незугарний телепень сплутав документи і виписав проти вас рішення. Та це взагалі була не ваша справа, це була справа виробника мила! Благаю, прийміть наші вибачення, містере Ріарден, наші найглибші особисті вибачення найвищого рівня!
Голос затнувся, вичікуючи.
— Містере Ріарден?
— Я слухаю.
— Не можу сказати, наскільки нам прикро, що ми завдали вам таких незручностей, таких неприємностей. До того ж з усіма цими клятими формальностями, крізь які доведеться пройти — ви ж розумієте, ця канцелярщина! — кілька днів, можливо, тиждень, піде на те, щоб скасувати розпорядження. Містере Ріарден?
— Я вас почув.
— Нам неймовірно прикро, ми готові відшкодувати збитки. Ви, звісно, маєте на це право — за всі ті незручності, яких ми вам завдали, ми готові заплатити. Ми не сперечаємось. Ви, звісно, захочете подати заяву про відшкодування і…
— Я такого не казав.
— Га? Ні, не казали. Тобто… А що ви казали, містере Ріарден?
— Нічого.
Пізніше того самого дня з Вашингтона знову подзвонили з благанням. Тільки цього разу людина, яка телефонувала, здавалося, не стояла навколішках, а гойдалась на телефонному дроті з радісною віртуозністю канатохідця. Він представився як Тінкі Голловей і почав благати, щоб Ріарден відвідав конференцію — «неформальну маленьку конференцію, нас там буде небагато, кілька учасників найвищого рівня». Конференція мала відбутись у Нью-Йорку, в готелі «Вейн-Фолкленд», післязавтра.
— Протягом кількох минулих тижнів сталося стільки непорозумінь! — сказав Тінкі Голловей. — Стільки прикрих непорозумінь — і так даремно! Ми могли б усе це миттю виправити, містере Ріарден, якби нам вдалося трішки з вами переговорити. Ми просто вмираємо, так хочемо з вами зустрітися.
— Можете коли завгодно надіслати мені повістку в суд.
— О, ні! Ні! Ні! — голос звучав налякано. — Ні, містере Ріарден — навіщо думати про такі речі? Ви нас не розумієте, ми аж не тямимося, так хочемо зустрітись з вами по-товариському, нам потрібна від вас лише добровільна співпраця.
Голловей напружено замовк, не знаючи, чи справді у слухавці пролунав тихий смішок. Але оскільки більше нічого не було чути, він озвався знову:
— Містере Ріарден?
— Так.
— З усією певністю, містере Ріарден, в такі скрутні часи наша конференція матиме для вас велику користь.
— Чому присвячено цю конференцію?
— Вас спіткало стільки труднощів — і ми з радістю допоможемо вам, чим зможемо.
— Я не просив про допомогу.
— Зараз такий непевний час, містере Ріарден, настрій у суспільстві непередбачуваний, небезпечний… є загроза… Ми хочемо мати можливість вас захистити.
— Я не просив вашого захисту.
— Але ж ви з усією певністю усвідомлюєте, що ми можемо бути для вас цінними. І якщо ви чогось від нас хочете, будь-якої…
— Нічого не хочу.
— Але ж ви маєте проблеми, які хотіли б з нами обговорити.
— Не маю.
— Ну, тоді… Що ж, тоді, — відмовившись від спроб нав’язатись із послугами, Голловей перейшов до відкритого благання, — може, ви нас хоча б вислухаєте?
— Якщо ви маєте що мені сказати.
— Маємо, містере Ріарден, звісно, маємо! Це все, про що ми просимо — вислухати нас. Просто дайте нам шанс. Приїдьте на цю конференцію. Вас це ні до чого не зобов’яже…
Він вимовив це мимовільно і відразу замовк, почувши енергійний і глузливий тон Ріардена, який не обіцяв нічого хорошого:
— Я знаю.
— Я про те… Тобто… То ви приїдете?
— Добре, — погодився Ріарден. — Приїду.
Він не слухав уже, як Голловей розсипався подяками, занотував тільки інформацію, яку той повторював:
— О сьомій вечора, четвертого листопада, містере Ріарден… Четвертого листопада.
Так, ніби дата мала якесь особливе значення.
Ріарден кинув слухавку й відкинувся у кріслі, дивлячись, як на стелі офісу відблискують вогні печі. Він знав, що ця конференція — пастка. Знав також, що заходить до неї, не маючи нічого для тих, хто цю пастку на нього розставив.
Тінкі Голловей у своєму офісі у Вашингтоні кинув слухавку і сів, напружено суплячись. Клод Слаґенгоп, президент «Друзів глобального прогресу», який сидів у м’якому кріслі, нервово пожовуючи сірника, зиркнув на нього і запитав:
— Не дуже добре?
Голловей похитав головою.
— Він приїде, але… ні, не дуже добре.
І додав:
— Не думаю, що він прийме.
— Те саме сказав мені той нікчема.
— Знаю.
— Нікчема сказав, що краще й не намагатися.
— Хай йому грець, твоєму нікчемі! Ми мусимо! Мусимо ризикнути!
Нікчемою був Філіп Ріарден, який кілька тижнів тому повідомив Клодові Слаґенгопу:
— Ні, він мене не взяв, не захотів дати мені роботу. Я намагався його переконати, як ви хотіли, намагався щосили, але все марно, він мене й на поріг свого заводу не пустить. А щодо його настрою — слухайте, настрій у нього поганий. Ще гірший, ніж я міг собі уявити. Я його знаю і можу ствердити, що у
