Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Я не була тобі вірною! Ти мене чуєш, бездоганний пуританине? Я спала з Джимом Таґґартом, незаплямований герою! Ти що, не чуєш мене? Ти мене не чуєш? Не чуєш?

Він дивився так, ніби до нього на вулиці наблизилась якась дивакувата жінка зі своїми химерними звіряннями. Його погляд промовляв: «Навіщо це мені розповідати?»

Вона затихла. Ріарден не знав, як виглядає руйнування особистості. Але тепер спостерігав за тим, як відбувається руйнування Ліліан. Бачив, як занепадає її обличчя, як провисає шкіра, наче не має більше що обтягувати, як очі невидюще дивляться кудись усередину, сповнені жаху, до якого не може дорівнятися жодна зовнішня загроза. Це не був погляд людини, яка втрачає розум, а радше тієї, що осягнула свою цілковиту поразку і водночас уперше побачила власну суть. Це був погляд особи, яка після багатьох років розмов про неіснування нарешті його досягнула.

Ріарден обернувся, щоб іти геть. Мати зупинила його біля дверей, ухопивши за руку. Уперта і нестямна, вона досі намагалась себе ошукати, тому стогнала докірливо, зі сльозами на очах:

— Невже ти справді нездатен пробачити?

— Ні, мамо, — відповів він, — нездатен. Я міг би пробачити минуле, якби сьогодні ви переконували мене все покинути й зникнути.

Назовні дув холодний вітер, що огорнув Ріардена плащем, наче обійняв його. Біля підніжжя пагорба відкривався краєвид на прекрасний, свіжий луг, на чисте присмеркове небо. На заході червоніла смуга вечірнього сонячного світла; на сході — схожий на ще один, паралельний захід сонця, мерехтів відблиск його заводу.

Відчуття керма в долонях і гладка траса, що зникала позаду, коли Ріарден мчав до Нью-Йорка, збадьорили його. Він відчував водночас надзвичайну точність і розслаблення, діючи без напруження, почувався молодим і сильним, аж доки не усвідомив, що саме так поводився і сподівався поводитися надалі в юності, тому запитав себе вражено: «Чому людина взагалі повинна діяти якось інакше?»

Коли на обрії з’явились обриси Нью-Йорка, вони вразили Генка своєю осяйною чіткістю, ця чіткість — незважаючи на відстань — не належала самим предметам, а видавалась освітленням, що від них струменіло. Ріарден дивився на місто безсторонньо, не накладаючи своїх звичок чи прив’язок, як це робили інші. Це не було місто бандитів, жебраків, вигнанців чи повій, а втілення найбільшого промислового досягнення в історії людства. Єдине значення полягало в тому, що бачив Ріарден особисто, відчуття власності, беззастережного прийняття, наче дивився на місто вперше — або востаннє.

Він зупинився серед тиші коридору готелю «Вейн-Фолкленд», біля дверей номеру, до якого збирався увійти. Йому довелося зробити зусилля, щоб підняти руку й постукати. Цей номер належав раніше Франциско д’Анконії.

У повітрі вітальні серед оксамитових портьєр над лискучими столами пливли кільця сигаретного диму.

З цими коштовними меблями, за відсутності особистих речей, приміщення вирізнялось атмосферою понурої розкоші й надавалося радше для тимчасового перебування. Тут було зловісно, як у нічліжці.

Коли Ріарден увійшов, з туману виникли п’ять постатей: Веслі Моуч, Юджин Лоусон, Джеймс Таґґарт, доктор Флойд Ферріс і худий сутулуватий чоловік, схожий на тенісного гравця зі щурячим обличчям. Його представили як Тінкі Голловея.

— Добре, — сказав Ріарден, обірвавши вітання, усмішки, пропозиції напоїв і повідомлення про нагальність ситуації. — Чого ви хотіли?

— Ми ваші друзі, містере Ріарден, — сказав Тінкі Голловей, — ми тут винятково, як ваші друзі. Ми хочемо неформально поспілкуватися про перспективи ближчої співпраці.

— Ми прагнемо прислужитися вашим надзвичайним здібностям, — сказав Лоусон, — і почути ваші поради щодо промислових проблем держави.

— Ми потребуємо у Вашингтоні таких, як ви, — сказав доктор Ферріс.

— Не розумію, чому ви так довго були поза нашим колом, адже звучання вашого голосу просто необхідне на найвищих рівнях, як і звучання голосів решти державних лідерів.

Ріарден думав, що найбільшу відразу викликає ця напівправда. Істерична інтонація їхніх голосів свідчила про невизнане прагнення якимось чином негайно перетворити її на правду.

— Чого ви хочете? — запитав він.

— Ну як це… Послухати вас, містере Ріарден, — мовив Веслі Моуч, імітуючи налякану посмішку. Посмішка була фальшива, страх — справжній. — Ми просимо вас висловити свою думку з приводу загальнодержавної промислової кризи.

— Я не маю, що сказати.

— Але ж, містере Ріарден, — сказав доктор Ферріс, — ми лише хочемо отримати шанс на співпрацю з вами.

— Я вже казав вам одного разу привселюдно, що не співпрацюватиму під дулом пістолета.

— Чи не могли б ми у такі скрутні часи закопати томагавк? — благально запитав Лоусон.

— Пістолет? Закопуйте.

— Що?

— Це ви його тримаєте. Закопайте, якщо думаєте, що здатні на це.

— Це був лише крилатий вислів, — кліпаючи, пояснив Лоусон. — Я висловився метафорично.

— А я — ні.

— Невже ми не можемо стати пліч-о-пліч заради нашої держави в такі складні для неї часи? — запитав доктор Ферріс. — Не можемо заплющити очі на відмінності наших поглядів? Ми йдемо вам назустріч. Якщо існують аспекти нашої політики, що викликають ваш спротив, просто скажіть, ми видамо директиву, щоб…

— Облиште, хлопці. Я не прийшов сюди, щоб допомогти вам удавати, наче я не перебуваю в тій позиції, у якій перебуваю, і що якісь кроки назустріч між нами взагалі можливі. Говоріть по суті. Ви готові на якийсь новий трюк зі сталеливарною промисловістю. Який?

— Насправді, — сказав Моуч, — ми таки хочемо обговорити життєво важливі питання, що стосуються сталеливарної промисловості, але… Але не в такий спосіб, у який ви висловлюєтесь, містере Ріарден!

— Ми не приготували жодних трюків для вас, — докинув Голловей. — Ми запросили вас, щоб усе обговорити.

— Я прийшов приймати накази. Віддавайте їх.

— Але, містере Ріарден, ми не хочемо, щоб ви дивилися на це в такий спосіб. Ми не хочемо віддавати вам накази. Нам потрібна від вас добровільна згода.

Ріарден усміхнувся.

— Я знаю.

— Знаєте? — радісно підхопив Голловей, але щось в усмішці Ріардена знову повернуло йому непевність. — Ну, тоді…

— І ти добре знаєш, братику, — сказав Ріарден, — що у твоїй грі є одна хиба, фатальна хиба, яка призведе до страшного вибуху. А зараз кажи, який удар для моєї голови ти так старанно готував, щоб тільки я нічого не зауважив — чи мені йти додому?

— О ні, містере Ріарден! — закричав Лоусон, рвучко зиркнувши на годинника. — Зараз ви не можете піти! Тобто, я хотів сказати, що вам не слід іти, не вислухавши, що ми хочемо вам сказати.

— То кажіть уже.

Ріарден побачив, як присутні перезирнулися. Веслі Моуч, здавалося, боявся до нього звертатись. На