Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Відповіді не було. Аж раптом пролунав крик Лоусона — його, здавалося, засліпила упевненість у власній правоті.
— У часи державної небезпеки ваш обов’язок — служити, страждати і працювати заради порятунку країни!
— Не розумію, яким це чином перекачування моїх заробітків у кишеню Оррена Бойла порятує країну.
— Ви повинні здійснювати певні жертви заради суспільного блага!
— Не розумію, чому Оррен Бойл більшою мірою уособлює «суспільство», ніж я.
— Та тут узагалі не йдеться про містера Бойла! Це стосується набагато ширших проблем, ніж проблеми однієї особи. Йдеться про збереження потужностей країни — наприклад, фабрик. Ідеться про порятунок всієї промисловості. Ми не можемо допустити, щоб таке велике підприємство, як у містера Бойла, зазнало краху. Воно потрібне країні.
— Думаю, — повільно проказав Ріарден, — що я потрібен країні значно більше за Оррена Бойла.
— Ну звісно ж! — з ентузіазмом вигукнув Лоусон. — Ви потрібні країні, містере Ріарден! Ви ж це усвідомлюєте, правда?
Однак захланна радість Лоусона, викликана знайомим натяком на самопожертву, негайно розчинилась від холодного й ділового тону Ріардена:
— Усвідомлюю.
— Річ не лише в Бойлі, — благально мовив Голловей.
— Економіка країни не зможе витримати зараз значних передислокацій. Існують тисячі робітників Бойла, його постачальники і клієнти. Що з ними станеться, якщо «Об’єднана сталеливарна компанія» збанкрутує?
— А що станеться з тисячами моїх робітників, постачальників і клієнтів, коли збанкрутую я?
— Ви, містере Ріарден? — недовірливо сказав Голловей. — Але ж ви — найбагатший, найзахищеніший і найсильніший промисловець у країні на цей момент!
— А як щодо наступного моменту?
— Що?
— Як довго, на вашу думку, я зможу виробляти сталь собі на збитки?
— Ох, містере Ріарден. Я в вас вірю!
— До дідька вашу віру! Як я повинен це робити?
— Ви впораєтеся!
— Як?
Відповіді не було.
— Ми не можемо теоретизувати щодо майбутнього, — закричав Веслі Моуч, — коли мусимо уникнути негайного державного краху! Ми повинні рятувати економіку країни! Мусимо щось робити!
Незворушний, але зацікавлений погляд змусив його до нерозважливого кроку.
— Якщо вам це не до вподоби, може, ви маєте краще рішення?
— Звісно, — легко мовив Ріарден. — Якщо вам потрібне виробництво, то зійдіть з дороги, повикидайте всі свої кляті правила, дозвольте Орренові Бойлу збанкрутувати, купити мені завод «Об’єднаної сталеливарної компанії» — і він вироблятиме тисячу тонн на день на кожну з шістдесятьох печей.
— Але ж… Ми не можемо! — зойкнув Моуч. — Це була б монополія!
Ріарден засміявся.
— Ну, добре, — байдужо мовив він, — тоді нехай компанію Бойла купить майстер з мого заводу. Він краще впорається з роботою, ніж Бойл.
— Але ж це означатиме, що сильний має перевагу над слабким! Ми не можемо такого допустити!
— То не меліть про порятунок економіки країни.
— Все, що ми хочемо — це…
Він замовк.
— Ви хочете виробляти без людей, які здатні це робити, так?
— Це… це теорія. Це всього лише теоретична надмірність. Ми всього лише хочемо досягнути тимчасового врегулювання.
— Ви вже роками здійснюєте ці тимчасові врегулювання. Ви що, не бачите, що часу більше не залишилося?
— Це всього лише тео… — він затнувся і замовк.
— Послухайте, — обережно почав Голловей, — річ не в тім, що містер Бойл… слабкий. Містер Бойл надзвичайно обдарована людина. Він просто зазнав певних невдач, які не міг контролювати. Він уклав значні суми в патріотичний проект для підтримки нерозвинених народів Південної Америки, а той мідний крах завдав йому серйозного фінансового удару. Тож ідеться всього лише про надання йому шансу відновитися. Простягнуту руку, допомогу, щоб уникнути безодні, тимчасову підтримку — більше нічого. Все, що нам слід зробити, — це зрівняти самопожертву кожного, і тоді кожен зможе відновити сили і процвітати.
— Ви зрівнюєте самопожертву кожного уже сотні, тисячі років, — повільно проказав Ріарден. — Невже ви не бачите, що дійшли до краю?
— Це теорія! — гаркнув Веслі Моуч.
Ріарден усміхнувся.
— Я знаю вашу практику, — тихо промовив він. — І намагаюсь зрозуміти вашу теорію.
Йому добре було відомо, що особливою причиною виникнення плану був Оррен Бойл. Знав, що Бойл винайшов вигадливий механізм, керований блатом, погрозами, тиском, шантажем; цей механізм, немов нераціональний арифмометр, шаленів і викидав на вітер будь-яку суму заради найменшої примхи, — і саме завдяки цьому механізмові Бойл чинив тиск на присутніх тут людей, змушуючи їх для нього грабувати. Ріарден знав також, що Бойл — не причина цього божевілля і не його основа, що він — лише випадковий вершник, а не творець інфернальної машинерії, що зруйнувала світ. Що не Бойл запустив її в дію, так само, як не зробив цього жоден з присутніх тут чоловіків. Усі вони були вершниками у машинерії без водія, боягузливими любителями автостопа, які знали, що їхній транспортний засіб от-от зірветься у прірву. І не любов чи страх перед Бойлом змусили їх дотримуватись обраного курсу і прямувати до власного кінця, а щось зовсім інше, якийсь безіменний елемент, що вони його добре знали, проте уникали називати, не думка і не надія, а те, що можна було ідентифікувати хіба що з певного виразу їхніх облич, потайних мін, що немов промовляли: «Мені це минеться безкарно». «Чому? — думав Ріарден. — Чому вони думають, що справді минеться?»
— Ми не можемо дозволити собі жодних теорій! — закричав Веслі Моуч. — Ми повинні діяти!
— Що ж, тоді я запропоную вам інше вирішення. Чому ви просто не відберете у мене завод і не покінчите з цим усім?
Вони аж затремтіли від непідробного жаху.
— О, ні! — зойкнув Моуч.
— Ми про таке і не подумали б! — зарепетував Голловей.
— Ми відстоюємо вільний бізнес! — мовив доктор Ферріс.
— Ми не хочемо завдати вам шкоди! — вигукнув Лоусон. — Ми ваші друзі, містере Ріарден. Невже ми не можемо працювати разом? Ми ж ваші друзі.
У кутку кімнати стояв стіл з телефоном —
