Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Двері відчинились. Увійшов другий лікар, забризканий кров’ю, з мокрим від поту обличчям. На руках він ніс щось червоне, мов той рак. Воно тоненько вищало, а лікар плескав його долонею по спинці.

— Живісіньке! — пробурчав він. — Знайдеться тут що-не-будь… — Він підняв згорток білої тканини. — Дарма, згодиться й це. Фройляйн!

Лікар передав Рут дитину й пелюшки.

— Скупайте й сповийте, тільки не туго. Хазяйка вміє. Тільки подалі від ефірного духу, де-небудь у ванні…

Рут узяла немовля. Її очі здалися Кернові ще вдвічі більшими, ніж звичайно. Лікар сів до столу.

— Що це у вас, коньяк?

Мариль налив йому чарку й спитав:

— Цікаво, що буває на серці в. лікаря, коли він бачить, як день у день будують нові крейсери й бомбовози, а шпиталі не будують? Адже ж перші існують виключно для того, щоб наповнювати другі!

Лікар підвів на нього очі.

— Паскудно, хай йому біс! Препаскудно! Завидна доля — з якнайбільшою вправністю латати людей, щоб їх потім з якнайбільшою брутальністю знову роздирали на шматки! Чому б тоді не вбивати зразу немовлят? Це ж куди простіше!

— Любий друже, — відказав депутат рейхстагу Мариль, — убивати дітей — це злочин. А вбивати дорослих — справа національної честі.

— Нічого, в майбутній війні жінок і дітей теж не милуватймуть, — буркнув лікар.

— Брауне! — гукнув із суміжної кімнати його колега.

— Іду!

— Стонадцять чортів! Здається, не все гаразд… — промовив Мариль.

Невдовзі Браун повернувся — змарнілий, хмурний.

— Розрив шийки матки, — сказав він. — Нічого не можна вдіяти. Спливає кров’ю.

— Нічого не можна вдіяти?

— Нічого. Перепробували все. Кров не спиняється.

— А може, переливання?.. *— спитала Рут, що саме з’явилася в дверях. — Я б дала свою кров.

Лікар похитав головою.

— Марна річ, дівчинко. Якщо не спиниться сама…

Він знову вийшов, покинувши двері відчиненими. Світлий прямокутник здавався якимсь нереальним. Троє в кімнатці сиділи й мовчали. Увійшов кельнер.

— Прибрати зі столу?

— Не треба.

— Налити й вам? — спитав Мариль Рут.

Дівчина похитала головою.

— Все-таки випийте. Вам полегшає. — Він налив їй півчарки.

Уже стемніло. Лише на обрії над дахами оранжевою смужкою, переходячи вище у тьмаву зелень, догоряло останнє світло вечора. У ньому плавав блідий місяць, поїдений плямами, наче стара мідна монета. З вулиці чулися голоси — гучні, вдоволені, безжурні. Кернові зненацька пригадався Штайнер, його слова: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Оце й є лихо нашого світу! Співчуття — не біль. Це прихована зловтіха. Зітхання полегкості, що це не ти сам і не людина, яку ти любиш… Керн зиркнув на Рут. Але її обличчя вже не можна було розгледіти.

Мариль прислухався.

— Що це?

Протяглий, глибокий звук скрипки розітнув вечірню імлу, потім затих, знову забринів, налився силою, знявся увись, переможний, непокірливий, — і задзюрчали переливи, все ніжніші й ніжніші, розвинулась мелодія, проста й смутна, як догорілий вечір.

— Це в нас, у готелі, — сказав Мариль і виглянув у вікно. — Над нами, на п’ятому поверсі.

— Я, здається, знаю цього скрипаля, — озвався Керн. — Я вже раз чув, як він грає. Але я не знав, що й він тут живе.

— Це не звичайний скрипаль. Це великий майстер…

— Може, піти попросити, щоб він перестав?

— Чого це?

Керн уже повернувся до дверей. Мариль блиснув окулярами:

— Не треба. Навіщо? Хіба так не можна сумувати? Однаково смерть повсюди. Одне другому не вадить.

Вони довго сиділи й слухали. Нарешті з суміжної кімнати вийшов Браун.

— Кінець, — сказав він. — Померла. Недовго й мучилась. Але вона знала, що дитина жива. Це ми їй встигли сказати.

Троє за столом підвелися.

— Можна вже перенести її сюди, — сказав Браун. — Адже в тій кімнаті живуть люди…

Лисий лікар, що все ще топтався біля померлої, якось аж непристойно контрастував із нею: жадібне, повнокровне, ненажерливе, вибагливе життя поруч із довершеним спокоєм смерті.

— Не розкривайте її, — сказав він. — Краще вам усього не бачити. І так уже досить з вас, аж занадто. Правда, люба фройляйн?

Рут похитала головою.

— О, ви тримались одважно, навіть не писнули! Ви знаєте, Бра-уне, що мені зараз хочеться зробити? Повіситись на першій гілляці!

— Ви ж і так зробили неможливе — врятували дитину.

— Знаю, знаю! Знаю, що ми зробили все, що більше вже не було ради. І все-таки мені хочеться повіситись.

Він аж задихався од люті. М’ясисте обличчя над комірцем закривавленого халата почервоніло.

— Двадцять років уже займаюся цим! І щоразу, яку мене вислизає з рук людське життя, мені хочеться повіситись. Безглуздо, але що я вдію! — Він повернувся до Керна. — Візьміть отам у лівій кишені піджака сигарету і вкладіть мені в губи. Так, так, панночко люба, я знаю, що ви зараз думаєте! Добре, тепер ще вогню. Ну, я йду митися. — Лікар подивився на свої гумові рукавички, наче це вони були у всьому винні, й важкою ходою пішов до ванної кімнати.

Ліжко з небіжчицею винесли в коридор, тоді занесли в її кімнатку. У коридорі вже стояло кілька мешканців із великої кімнати.

— А що, не можна було відвезти її до лікарні? — спитала худюща літня жінка з брижуватою, наче в індика, шиєю.

— Ні, — відказав Мариль. — Якби можна було, то відвезли б.

— І це вона цілу ніч тут лежатиме? Мертве тіло за стіною… Хіба тут можна буде спати?

— Ну, то не спіть, бабусю, — сказав Мариль.

— Яка я вам бабуся? Я не бабуся! — пирхнула жінка.

— Воно й видно.

Жінка вколола Мариля злющим поглядом.

— А хто ж тепер поприбирає в кімнаті? Просмерділи всю, воно ж ніколи не вивітриться! Хіба не можна було в десятому номері?

— Зауважте, — мовив Мариль до Рут, — ця жінка померла. А вона ж була потрібна дитині, та, може, ще й чоловікові. А ота безплідна дошка живе. І, певне, до ста років доживе на зло своїм ближнім. Це одна з тих загадок життя, які ніколи не вдасться розгадати.

— Зло сильніше, воно витриваліше, — похмуро відповіла Рут.

Мариль пильно глянув на неї.

— Коли ви встигли це взнати?

— Нині це неважко.

Мариль не сказав нічого. Він тільки дивився на не!.

Прийшли лікарі.

— Дитина в хазяйки, — сказав лисий. — По неї приїдуть. Я зараз подзвоню. І до моргу теж. Ви знали її?

Мариль похитав головою.

— Вона всього кілька днів як приїхала. Я тільки раз говорив із нею.

— Певно, в неї є якісь документи, щоб оформити…

— Я подивлюся.

Лікарі пішли. Мариль переглянув валізу померлої.