Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Гуляшу вже не було, вони запізнилися. Керн стурбовано заглибився в меню. Більшість інших страв були надто дорогі. Кельнер стояв над душею й бубонів:
— Шинка з капустою, свинячі котлети з салатом, курча в паприці, свіжа гусяча печінка…
«Гусяча печінка! — подумав Керн. — Що він нас за мільйонерів має, цей дурень?» І спитав, передаючи меню Рут:
— Що ти вибереш замість гуляшу?
Він уже підрахував: якщо замовити котлети, з пудингом доведеться розпрощатись.
Рут швиденько перебігла меню очима й сказала:
— Сосиски з картопляним салатом.
Це була найдешевша страва.
— Не хочу й слухати, — відказав Керн. — Що ж це за прощальна вечеря?
— А я їх дуже люблю. Однаково після юшки в нашій їдальні це буде справжній бенкет.
— Ну, як уже бенкет, то хай будуть принаймні котлети!
— Дорого…
— Пане обер, дві свинячі котлети! — повернувся Керн до кельнера. — Тільки щоб великі!
— А вони всі однакові, — незворушно відповів той. — Що на перше? Сугі, закусочку, холодець?
— Не треба нічого, — відповіла Рут, перш ніж Керн устиг її спитати.
Вони замовили ще карафку дешевенького вина, і кельнер з досить-таки зневажливою міною пішов — наче наперед знаючи, що Кернові забракне півкрони йому на чай.
Ресторанчик був майже порожній. Крім них, лише один іще клієнт сидів за столом у кутку — немолодий уже чоловік із моноклем в оці, зі шрамами на широкому червоному обличчі. Перед ним стояв кухоль пива. Чоловік весь час дивився на Керна й Рут.
— Шкода, що цей суб’єкт тут сидить, — сказав Керн.
Рут кивнула:
— Якби хоч хтось не такий. А то цей… нагадує мені…
— Еге ж, це безперечно не емігрант, — погодився Керн. — Скоріше навпаки!
— Не дивімось на нього.
Але Керн не втерпів і, зиркнувши в той бік, помітив, що чоловік усе ще розглядає їх.
— Чого йому треба, хотів би я знати! — розсердився він. — Очей з нас не зводить!
— Може, це агент гестапо? їх тут, кажуть, повно.
— Піти до нього й спитати, чого йому від нас треба?
— Ні, ні! — Рут злякано поклала руку на плече Кернові.
Принесли котлети — ніжні, присмажені, зі свіжим зеленим салатом. Однак і Кернові, й Рут їлося не так смачно, як вони сподівались: обоє були надто стривожені.
— Не може бути, щоб він тут на нас чекав, — сказав Керн. — Хто ж знав, що ми сюди прийдемо!
— Та звісно! — відповіла дівчина. — Тут він, може, й випадково. Але ж хіба не видно, що він за нами стежить…
Кельнер забрав посуд. Керн провів його похмурим поглядом. Він так хотів зробити приємність Рут, а цей тип із моноклем усе зіпсував.
Щось надумавши, він рішуче підвівся.
— Одну хвилиночку, Рут!
— Куди ти? — злякалась дівчина. — Сиди!
— Та не бійся, я не до нього. Я хочу щось спитати в хазяїна.
Збираючись сюди, Керн про всяк випадок поклав у кишеню два
маленькі флакончики парфумів. І тепер він сподівався виміняти за один із них дві порції сирного пудингу. Правда, парфуми коштували багато дорожче, але йому було байдуже. Якщо вже з котлетами так не пощастило, то хай Рут хоч десертом на свій смак поласує. А може, вдасться ще й по чашці кави виторгувати.
Підійшовши до стійки, він звернувся з своєю пропозицією до хазяїна. Той зразу ж почервонів, як буряк.
— Що, дурнички захотілося? Нажерлись, а платити нічим? Ні, голубе, від поліції ви в мене не відкрутитесь!
— За те, що я з’їв, я заплачу!
— Хвилиночку, юначе! — почулося ззаду.
Керн рвучко обернувся. Позад нього стояв незнайомий із моноклем.
— Дозвольте вас дещо спитати.
Незнайомий відступив на кілька кроків од стійки. Керн пішов за ним. Серце його раптом шалено закалаталося.
— Ви німецькі емігранти, еге ж? — спитав чоловік із моноклем.
Керн витріщився на нього:
— А вам яке діло?
— Та ніякого, — спокійно відповів чоловік. — Просто я чув вашу розмову з хазяїном. Може, ви продасте той флакончик мені?
Кернові одразу стало зрозуміло, куди хилить цей суб’єкт. Продавши йому парфуми, він дасть підставу для обвинувачення в нелегальній торгівлі, і його можуть негайно заарештувати й вислати. Тому він відповів:
— Ні.
— А чому?
— Бо я нічого не продаю. Я не торгую.
— Тоді давайте поміняємось. Я дам вам за парфуми те, чого не хоче дати хазяїн: пудинг і каву.
— Я взагалі не розумію, чого ви від мене хочете.
Чоловік усміхнувся.
— Зате я добре розумію вашу недовірливість. Річ осьу чому: я приїхав з Берліна й за годину повертаюся туди. А ви цього не можете…
— Атож, не можемо.
Чоловік глянув йому в очі.
— Ось чому я й підійшов до вас. І буду дуже радий прислужитися вам такою дрібничкою. На фронті я командував ротою, і один із найкращих моїх бійців був єврей. Ну, то віддасте мені ті парфуми?
Керн простяг йому флакончик.
— Вибачте… Я подумав про вас зовсім інше.
— Здогадуюсь! — засміявся незнайомий. — Ну, йдіть до своєї юної дами. Вона, певно, вже непокоїться. Бажаю вам обом усього найкращого. — Він подав Кернові руку.
Спантеличений Керн повернувся до дівчини.
— Рут! Або сьогодні Різдво… або ж я марю.
За хвилинку з’явився кельнер, несучи на таці каву й велику срібну вазу, горою повну всякого печива.
— А це що таке? — здивовано спитала Рут.
— Це парфуми «Фарр» фірми Керн сотворили таке чудо!
Сяючи від гордості, Керн налив каву в чашки.
— Кожен із нас має право вибрати собі яке завгодно тістечко. Що тобі покласти, Рут?
— Сирний пудинг.
— Ось тобі сирний пудинг. А я візьму «голову мавра».
— Решту вам загорнути? спитав кельнер.
— Як-то? Яку решту?
Кельнер показав рукою на повну вазу.
— Це ж усе для вас замовлено.
Керн втупив у нього здивовані очі.
— Усе для нас? А де ж… хіба того добродія не буде?
— Він уже давно пішов. За все розрахувався. Ну, то…
— Стривайте! — схаменувся Керн. — Стривайте, ради всього святого! Рут, хочеш іще еклер? Трубочку? Чи, може, «наполеон»?
Він наклав їй повну тарілку, взяв і собі ще два чи три тістечка й сказав, перевівши дух:
— О, тепер запакуйте решту в два пакунки. Один ти візьмеш із собою, Рут. Як це прекрасно, хоч раз мати змогу подбати про тебе!
— Шампанське вже
