Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Він стягнув шкарпетки з ніг.

— У кіно, — повторив Керн, замислено дивлячись на нього. Йому спало на думку, що можна ж запросити й дівчину з сусіднього номера. — Ви знаєте людей тут у готелі? — спитав він Рабе.

Той поклав шкарпетки на стілець і поворушив пальцями босих ніг.

— Знаю декого. А навіщо вам? — Він дивився на ті пальці, немов уперше бачив їх.

— Із оцього номера, праворуч нас?

Рабе подумав трохи.

— Тут живе стара Шимановська. До війни вона була славетна артистка.

— Ні, мене цікавить не вона.

— Його цікавить Рут Голланд, молода вродлива дівчина, — озвався чоловік в окулярах, третій мешканець їхнього номера. Він уже з хвилину стояв у дверях і слухав розмову. Звали його Мариль, і він був колись депутатом рейхстагу. — А що, вгадав я, Керне? Ах ви донжуан!

Керн зашарівся.

— Дивина, — не вгавав Мариль. — Найприродніші речі примушують людину зашарітись. Найпідліші — ніколи. Ну, як сьогодні торгувалося, Керне?

— Прогорів начисто. Готові гроші втратив.

— Ну, то протринькайте ще скільки-небудь. Це найкращий спосіб розігнати досаду.

— Та оце ж збираюсь, — відповів Керн. — Хочу піти в кіно.

— Браво! З Рут Голланд, як я збагнув із ваших обережних розпитувань?

— Не знаю. Я ж із нею не знайомий.

— Та ж кожна людина з більшістю інших не знайома. Коли-небудь однаково доводиться знайомитись. Сміливіше, Керне! Відвага — найперша окраса молодості.

— Гадаєте, вона піде зі мною?

— А чого ж ні? Це одна з переваг нашого спаскудженого життя: серед страху й нудьги кожен буває вдячний за будь-яку розрядку… Отож відкиньте фальшивий сором. Уперед, на приступ, без вагання!

— Підіть у «Ріальто», — докинув Рабе зі свого ліжка. — Там зараз іде фільм про Марокко. Я вже пересвідчився: що екзотичніша картина, то краще вона розважає.

— Марокко — це саме те, що треба, — підтвердив Мариль. — І для дівчат теж.

Рабе, зітхнувши, загорнувся в ковдру.

— Мені часом хочеться заснути й десять років не прокидатись.

— І ви ладні пробудитись на десять років старшим? — спитав Мариль.

— Е, ні… Адже ж тоді мої діти будуть уже дорослі…

Керн постукав до сусіднього номера. Чийсь голос озвався на стук, Керн одчинив двері й застиг на місці, опинившись віч-на-віч зі старою Шимановською.

Обличчям вона скидалася на сову. М’ясисті зморшки, товсто вкриті білою пудрою, нагадували засніжений гірський ландшафт. У глибоких западинах чорніли очі. Шимановська дивилась на Керна так, неначе зараз учепиться йому пазурами в обличчя. У руках вона тримала ясно-червону шаль, з якої стриміли плетільні дротики. Нараз обличчя її злісно скривилося. Керн уже злякався, що вона зараз кинеться на нього, але хижа гримаса враз змінилася на якусь подобу усмішки.

— Чого ви бажаєте, мій югіий друже? — низьким, патетичним голосом актриси спитала Шимановська.

— Я хотів поговорити з фройляйн Голланд.

Усмішку неначе водою змило.

— А…

Шимановська ковзнула по Кернові зневажливим поглядом, і дротики аж замигтіли в її руках.

Рут Голланд сиділа на ліжку й читала. Керн побачив, що це те саме ліжко, біля якого він стояв уночі. Йому аж кров ударила в голову.

— Можна у вас щось запитати? — мовив він.

Дівчина підвелась і вийшла з ним у коридор. Шимановська пирхнула їм услід, наче поранений кінь.

— Я хотів спитати вас, чи не схочете ви піти зі мною в кіно, — сказав Керн за дверима. — У мене едва квитки.

Рут Голланд глянула на нього трохи здивовано.

— Чи, може, маєте якісь інші плани? Може…

Вона похитала головою.

— Та ні…

— Ну, так ходімо! Чого вам сидіти цілий вечір у кімнаті?!

— Я до цього вже звикла.

— Тим гірше. Я ледве витримав дві хвилини. Думав, вона мене з’їсть.

Дівчина засміялась, і в обличчі її несподівано проступило щось зовсім дитяче.

— То вона тільки на вигляд така. У неї дуже добре серце.

— Вірю, але ж на лобі в неї цього не написано! Сеанс починається за чверть години. Підемо?

— Згода, — сказала Рут Голланд, неначе зважившись на щось дуже серйозне.

Біля каси Керн метнувся вперед.

— Одну хвилиночку, я візьму квитки. Я їх у касира залишив.

Він купив два квитки, сподіваючись, що Рут нічого не помітить. Та

зразу ж йому стало байдужісінько, помітила вона чи ні — головне те, що вона сидить поруч нього.

Світло в залі погасло. На полотні екрана з’явилися мальовничі, залиті південним сонцем мури Марракеша і розпечена пустеля, монотонні звуки флейт і тамбуринів затремтіли в гарячому мороку африканської ночі.

Рут ГолланД відкинулась на спинку крісла. Музика лилась на неї теплим дощем, монотонним теплим дощем, з якого зринав болючий спогад…

Був квітневий вечір. Вона стояла біля Замкового рову в Нюрнбергу. А в сутіні перед нею стояв студент Герберт Біллінг із пом’ятою газетою в руці.

— Ти мене розумієш, Рут?

— Розумію, авжеж, Герберте! Це неважко зрозуміти.

Біллінг нервово жмакав у руці номер «Штюрмера».

— Мене ославлено в газеті єврейським попихачем! Осквернителем раси! Це катастрофа, ти розумієш?

— Авжеж, Герберте…

— Я мушу якось викрутитися з цієї халепи. На карту поставлено усю мою кар’єру. Адже ж газету будь-хто може прочитати, розумієш!

— Атож, Герберте. Там же й моє прізвище згадано.

— Так це ж зовсім інша річ! Чим це тобі може зашкодити? Тебе ж однаково виключено з університету!

— Правда, Герберте…

— Отже, кінець, еге? Ми розійшлися й більше не знаємо одне одного.

— Так, так, не знаємо. Ну, бувай здоров.

Рут повернулась і пішла геть.

— Стривай, Рут! Хвилиночку… Чуєш?

Вона зупинилась. Герберт підійшов до неї. Обличчя юнака, неясне в темряві, було так близько, що Рут відчула його подих.

— Слухай, Рут? Куди ти зараз ідеш?

— Додому.

— Ну навіщо ж так одразу… — Він став дихати важче. — Звичайно, вороття вже нема, як умовились, так і буде. Але ж ти могла б… ми могли б… Якраз сьогодні в нас нема нікого вдома, й ніхто не побачить. — Він схопив її за руку. — Навіщо нам розлучатися так офіційно? Можна ж було б наостанок…

— Іди геть! — вигукнула Рут. — Зараз же!

— Облиш, Рут, не дурій. — Він обняв її за плечі.

Рут глянула на вродливе обличчя, яке вона любила, якому так безмежно вірила. Потім розмахнулась і вдарила. Сльози бризнули їй з очей, і вона крикнула:

— Геть від мене! Геть!

Біллінг одсахнувся.

— Що? Ти мене вдарила? Мене? Вдарила? Ти, паскудо жидівська, ще мене битимеш?

І сіпнувся до неї з кулаками.

— Не підходь! — пронизливо скрикнула Рут.

Біллінг злякано озирнувся.

— Цить! — просичав він. — Хочеш іще прилюдно мене осоромити? Я знаю, ти рада була б! Не бійся, я