Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Таж бачиш…

— А як ти живеш, тату?

— Та я знайшов собі пристановище.

— О, тебе добре стережуть, — сказав Керн і всміхнувся.

Батько глянув на нього з такою болісною ніяковістю, що Керн сторопів.

— Тобі там недобре, тату? — спитав він.

— Та ні, чого там, Людвігу. Що означає добре для нас? Якийсь спокій маєш, та й то вже добре. Працюю трошки… веду бухгалтерію. Небагато тієї роботи, та все-таки якесь заняття. На паливному складі.

— Так це ж чудово! І скільки ти заробляєш?

— Нічого я не заробляю. Хіба що на цигарки. Зате маю харч і житло.

— Ну, і це вже не абищо. Завтра я прийду до тебе в гості, тату.

— Приходь, приходь… Або… або я знов до тебе прийду.

— Та навіщо тобі ноги трудити, я сам…

— Людвігу… — старий Керн знітився. — Краще я сюди прийду…

Керн здивовано глянув на нього — і нараз усе збагнув. Та огрядна жінка на Тузаровій вулиці… Серце молотом загупало в грудях. Керна поривало схопитися, взяти батька, втекти з ним кудись. У голові промайнули уривки думок — про матір, про Дрезден, рідний дім, тихі недільні ранки в їхній сім’ї… Та погляд його знову впав на розбиту життям людину, що з жахливим упокоренням в очах дивилась на нього, і він подумав: «Кінець… Амба». Спазм одпустив душу, і зостався тільки безмежний жаль до батька.

— Мене двічі висилали, Людвігу. Тільки повернувся й на другий день знову попався. Злості на нас вони не мають, але ж і не можуть усіх нас у себе прихистити. Потім я захворів: саме дощі почалися… Запалення легенів з ускладненням. Ну, і… вона мене одволала, а то я був би пропав, Людвігу. Вона ж від щирого серця…

— Та я бачу, тату, — вже спокійно сказав Керн.

— Я й працюю трошки. Свій харч принаймні відробляю. Я ж не то що… ну, ти розумієш… Я просто не міг більше ночувати на лавах просто неба і весь час тремтіти, Людвігу…

— Я розумію, тату.

Старий одвів очі вбік.

— Я іноді думаю: матері слід узяти розлуку зі мною. їй тоді можна буде повернутись до Німеччини.

— Невже ти цього хочеш?

— Та не задля себе ж… Задля неї. Це ж я в усьому винен. Коли вона вже не буде моєю дружиною, то зможе повернутись. Це ж я винен. І перед тобою теж. Це ж через мене ти не маєш своєї домівки.

Невимовна прикрість пойняла Керна. Це ж зовсім не той батько, яким він був у Дрездені, — веселий, життєрадісний; це якийсь інший чоловік, рідний йому, але зовсім інший, нещасний, старий, безпорадний. Украй збентежений, Керн підвівся й зробив те, чого не робив ще ніколи: обняв батька за вузькі, згорблені плечі й поцілував його.

— Ти мене розумієш, Людвігу? — прошепотів Зигмунд Керн.

— Розумію, тату. Мені все те байдуже. Байдужісінько, — Керн ніжно поплескав батька по спині, дивлячись через його плече на картину над роялем, що зображувала відлигу в Тиролі.

— Ну, я піду…

— Добре, тату.

— Я тільки за лимон заплачу. На, ось я тобі пачку сигарет приніс. Ти виріс, Людвігу… виріс і зміцнів.

«А ти постарів і змізернів, — подумав Керн. — Ех, якби мені зараз попався хтось із тих, хто довів тебе до цього! Я б йому розтовк його тупу, ситу, самовдоволену пику!»

— Та в тебе теж нічого вигляд, тату, — сказав він. — За лимон я вже заплатив. Я тепер трохи заробляю. І знаєш, на чому? На наших старих виробах. На мигдальному кремі й одеколоні «Фарр». Тут в одного аптекаря їх іще повна полиця, я в нього купую.

Очі Зигмунда Керна ледь ожили. Та він зразу ж невесело посміхнувся:

— Чи гадав я, що тобі доведеться їх із-під поли продавати… Прости мені, Людвігу!

— Ну що ти! — Керн ковтнув клубок, що раптом підступив йому до горла. — Це ж найкраща в світі школа, тату! Вивчаєш життя знизу. І людей теж. Потім уже ніколи ні в кому не розчаруєшся.

— Тільки не хворій…

— Ні, я добре загартувався.

Вони вийшли на вулицю.

— Ти такий оптиміст, Людвігу…

«Господи! Він називає це оптимізмом!» — подумав Керн. Але вголос сказав:

— Нічого, тату, все ще владнається. Хіба можливо, щоб так довіку лишалось?

— Правда, правда… — дивлячись кудись убік, старий тихо сказав: — Людвігу, коли ми всі знов будемо вкупі… і мати теж… і все це, — він махнув рукою кудись позад себе, — забудеться, правда? Ми ні про що не згадуватимемо, еге ж? — Мова його, тиха, дитинно довірлива, чимось нагадувала цвірчання змореної пташини. — Якби не я, ти б міг тепер учитися, Людвігу, — додав він жалібно й водночас машинально, як людина, котра вже стільки про це думала, що почуття провини набуло якогось автоматизму.

— Якби не ти, тату, мене б і на світі не було, — відказав Керн.

— Ну, живи здоровий, Людвігу. Може, візьмеш сигарети? Я ж таки твій батько, мені б хотілося щось лишити тобі.

— Добре, тату. Давай.

— Ти ж згадуй мене хоч зрідка, Людвігу, — сказав старий, і уста його раптом затремтіли. — Я ж завжди хотів як краще, Людвігу. — Він усе повторював синове ім’я, наче йому не сила було розлучитися з ним. — Хоч у мене й не вийшло нічого, Людвігу. Я ж тільки про вас хотів дбати, Людвігу.

— І дбав, доки мав змогу.

— Ну, я вже піду. Щасти тобі, дитино моя.

«Дитино… — подумав Керн. — Хто ж із нас двох дитина?..» Він стояв і дивився вслід батькові, що повільно віддалявся від нього. Він пообіцяв, що писатиме йому, що при нагоді зайде, але він знав, що бачить батька востаннє. І він стояв і дивився вслід старому, поки той не зник з очей. І в Керновому серцю стало порожньо, як на тій вулиці.

Він повернувся на терасу. Там іще сидів Мариль і з відразою та зневагою на обличчі читав свою газету. «Просто диво, як мало часу треба для катастрофи, — подумав Керн. — Газети не встигнеш прочитати. Круглий сирота, п’ятдесяти років… — Уста йому звело в похмуро-глузливу усмішку. — Наче не можна стати круглим сиротою при живих батькові й матері».

Через три дні Рут Голланд поїхала до Відня. Вона одержала телеграму від однієї подруги, яка запрошувала її до себе жити. Рут сподівалася, що знайде там роботу й зможе відвідувати університет.

Увечері перед її від’їздом вони з Керном пішли до ресторану «У чорного поросяти». Обоє вони весь час харчувались у комітетській їдальні; але на прощання Керн запропонував трошки поласувати.

«Чорне порося» був невеличким прокуреним ресторанчиком,