Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

«Quand l’amour meurt»1, — глухуватим голосом співала на екрані жінка серед гамору й чаду марокканської кав’ярні. Рут Голланд провела рукою по чолу.

Усе, що було далі, її вже не вражало. І страх родичів, у яких вона мешкала, і дядькове наполягання, щоб вона виїхала, аби не звинуватили і його, й анонімний лист із погрозою провезти по місту на возі, обстрижену, з плакатами на грудях і на спині, як «осквернительку раси»… І вечір на материній могилі, й сльотавий ранок біля пам’ятника жертвам світової війни, з якого здерли прізвище полеглого у Фландрії в 1916 році батька Рут, бо він був єврей… А тоді поквапна, самотою, втеча через кордон до Праги, з кількома коштовностями покійної матері в сумочці…

На екрані знов залунали флейти й тамбурини. У їхню мелодію вплітався далекий марш іноземного легіону — гарячково бадьористі голоси похідних сурм над колонами вояків без батьківщини, без роду й племені, що крокували кудись у пустелю.

Керн нахилився до Рут Голланд.

— Вам подобається?

— Так…

Він дістав із кишені невеличкий плаский флакончик і шепнув, простягаючи його дівчині:

— Одеколон. Тут так душно… Може, він вас трохи освіжить.

— Дякую.

Рут накапала на руку кілька крапельок. Керн не бачив, що на очах у неї нараз виступили сльози.

— Дякую, — повторила вона.

Штайнер удруге прийшов до кафе «Алебарда». Тицьнувши кельнерові п’ять шилінгів, він замовив каву.

— Подзвонити? — спитав кельнер.

Штайнер кивнув. Він мав тепер близько п’ятисот шилінгів, які добув, граючи зі змінним успіхом у карти по інших пивничках та кав’ярнях.

Кельнер поклав передним кілька газет та журналів і пішов. Штайнер узяв газету, розгорнув, але скоро поклав її: його мало цікавило,

і

Коли любов вмирає (фр.).

ідо діється в світі. Для людини, що опинилась під водою, існує тільки одна турбота: як виринути. До краси підводного царства їй байдуже. Кельнер приніс каву й склянку води.

— За годину прийдуть.

Постоявши трохи біля столу, він додав:

— Нічогенька погодка, правда?

Штайнер кивнув, не зводячи очей із плаката на стіні, що закликав продовжити життя, вживаючи солодове пиво. Кельнер почовгав назад до стійки. За кілька хвилин він приніс Штайнерові на таці ще склянку води.

— Принесіть краще чарку кіршу, — сказав Штайнер.

— Будь ласка. Зараз принесу.

— Налийте й собі.

Кельнер уклонився.

— Дякую, пане. Видно, що ви нашого брата розумієте. Таке не часто трапляється.

— Ет, де там! — відмахнувся Штайнер. — Це я просто з нудьги.

— Я знав людей, яким з нудьги спадали на думку гірші речі, — відповів кельнер.

Вихиливши свою чарку, він почухав горлянку й сказав зі змовницьким виглядом:

— Пане, я ж знаю, чого ви прийшли. Коли дозволите дати пораду — я б рекомендував вам померлого австрійця. Є ще, правда, мертві румуни, вони навіть дешевші трохи, але це ж якби вміти по-румунському…

Штайнер пильно глянув на нього.

Кельнер облишив своє горло й почав чухати потилицю, водночас шкрябаючи ногою по підлозі, наче собака.

— Найкраще, звісно, американець або англієць… — замислено додав він. — Та коли це в Австрії вмирають американці? Хіба що з машиною розіб’ється, але ж як після нього той паспорт добути?'..

— А по-моєму, німецький краще, ніж австрійський, — сказав Штайнер. — Важче перевірити.

— Та це правда, але ж ви з ним не дістанете дозволу працювати. Хіба візу на проживання. А з австрійським можна працювати в Австрії будь-де.

— Поки не попадешся.

— Теж правда. Але коли це в Австрії хто попадався? Хіба що через якийсь фальш.

Штайнер мимоволі засміявся.

— Так де ж ти подінешся від того фальшу? Однаково небезпечно.

— Е, пане, — відказав кельнер, — як хочете знати, небезпечно іноді буває й у носі длубати.

— Та воно то так, але за це в тюрму не садовлять.

Кельнер заходився обережно розминати носа, однак длубати в ньому не став.

— Я вам добра зичу, пане. Я вже тут надивився на всяку всячину і знаю, що й до чого. Мертвий австрієць — це найпрактичніше.

Близько десятої години прийшли продавці паспортів. Один, моторний, говіркий чолов’яга з очима, як у птаха, повів розмову зі Штайнером, другий, крихкотілий, сидів біля столу, мов та гора, й мовчав.

Моторний вийняв німецький паспорт.

— Ми все з’ясували в наших компаньйонів. Оцей ось паспорт можна переробити на ваше власне ім’я. Усі записи буде змито, а натомість вписано ваші дані. Певна річ, крім місця народження. Тут вам доведеться вдовольнитися Аугсбургом, бо ж печатка тамтешня. Так, правда, вийде на двісті шилінгів дорожче. Філігранна робота, розумієте?

— Я не такий багатий, — відказав Штайнер. — Та мені й байдуже про ім’я.

— То беріть його так. Ми тільки замінимо фотокартку. Той краєчок печатки, що попадає на неї, зробимо безплатно.

— Не буде діла. Я хочу працювати. З цим паспортом я ніде не дістану дозволу.

Балакун стенув плечима.

— Коли так, то лишається тільки австрійський. З ним ви зможете працювати.

— А коли запитають поліційне управління, яке його видало?

— Хто це буде запитувати, якщо ви нічим не прошпетитесь?

— Триста шилінгів, — сказав Штайнер.

Його візаві ображено випростався.

— У нас тверді ціни. П’ятсот, ні на шилінг менше.

Штайнер мовчав.

— Якби це німецький, то ще можна б поговорити, його добути легше. Але австрійський — це ж рідкість. Ну хто в Австрії має паспорт? Удома він не потрібен, а за кордон чи багато їздять? Та ще за нинішнього валютного ембарго! Так що п’ятсот — це майже задарма.

— Триста п’ятдесят.

— Триста п’ятдесят я сам сплатив небіжчиковим рідним! — за-гарячкував балакун. — Ви гадаєте, це легко було — умовити їх? А мої накладні витрати? Дістати паспорт свіженьким, зразу після похорону — це треба таки брязнути капшуком! Тільки готівка осушує сльози й відсуває на другий план скорботу! Чотириста п’ятдесят — крайня ціна. Це собі ж на збиток, тільки з симпатії до вас.

Погодилися на чотирьохстах. Штайнер дістав із кишені фотокартку, зроблену в фотоавтоматі за шилінг. Підроблювачі пішли й за годину принесли готовий паспорт. Штайнер заплатив їм гроші й поклав його в кишеню.

— Ну, щасти вам доля! — сказав балакун. — І ще одна порада. Коли скінчиться термін, прийдіть до нас, ми продовжимо. Змиємо дату і впишемо нову. Це робиться дуже просто. Єдині можливі труднощі — віза на виїзд. Що пізніше вона вам буде потрібна, то краще — довше можна міняти дату.

— Так це ж можна зробити й зараз!

Балакун похитав головою.

— Не треба. Так ви матимете поки що справжній паспорт; ви могли його просто знайти. Замінити фото — це не такий тяжкий злочин, як підробка записів.