Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Шампанське? Непоганий жарт, — засміявся Керн.

— Ніякий не жарт. — Кельнер зробив жесту бік дверей. Там уже з’явився хазяїн. У руках у нього було відерце з льодом, звідки стирчала загорнена в станіоль шийка пляшки.

— Не прогнівайтеся, — улесливо вишкірив він зуби, — я, звісно, пожартував допіру…

Керн, широко розплющивши очі, впав на спинку стільця. Кельнер кивнув:

— За все вже заплачено.

— Це сон! — сказав Керн, протираючи очі рукою. — Ти пила коли-небудь шампанське, Рут?

— Ні. Тільки в кіно бачила.

Керн не без зусилля опанував себе.

— От бачте, пане господарю, — з гідністю сказав він, — який вигідний обмін пропонував я вам! Флакон всесвітньо уславлених парфумів «Фарр» фірми Керн за дві жалюгідні скибки сирного пудингу! А тепер ви самі бачите, що дають за них знавці!

— Хто ж може все знати! — виправдувався хазяїн. — Я більше тямлю в напоях…

— Рут, віднині я вірю в чудеса, — сказав Керн. — Якби оце зараз у вікно влетів білий голуб, несучи у дзьобі два паспорти для нас, дійсні на п’ять років, або необмежений дозвіл працювати, — я б не здивувався!

Вони допили шампанське до дна. Лишити в пляшці хоч краплю здавалося їм непрощенним гріхом. Правду кажучи, вони навіть не знайшли в ньому ніякого надзвичайного смаку, але пили його й дедалі веселішали, аж зрештою обоє трошки захмеліли.

Нарешті вони встали з-за столу. Керн забрав пакунки з печивом і хотів був заплатити за котлети. Але кельнер замахав руками:

— За все вже заплачено…

— Рут, — мовив Керн нетвердим голосом, — на якому ми світі? Ще один такий день, і я стану романтиком.

На відході їх зупинив хазяїн.

— У вас більш нема таких парфумів? Я б хотів для своєї жінки…

Керн опустився з надхмарних висот.

— Випадково ще один флакон є. Останній. — Він дістав з кишені другу пляшечку. — Але вже не на таких умовах, друже любий. Ви проґавили нагоду. Двадцять крон. — Кернові аж самому дух перехопило. — І то тільки для вас!

Ресторатор блискавично зробив підрахунок. За шампанське й тістечка він здер із ротмістра зайвих тридцять крон. Отже, лишається ще чистих десять крон дармових.

— П’ятнадцять, — іще спробував поторгуватись він.

— Двадцять. — Керн удав, ніби хоче сховати флакон.

— Ну, гаразд. — Ресторатор вийняв пом’яту двадцятку. Він уже вирішив сказати своїй коханці, дебелій Барбарі, ніби парфуми коштували п’ятдесят. Тоді можна буде не купувати їй капелюшка за сорок вісім крон, якого вона вже з місяць канючить у нього. Одним пострілом — двох зайців.

Керн і Рут повернулись до готелю, забрали валізу Рут і поїхали на вокзал.

Рут притихла.

— Не журись, — сказав Керн. — Я теж скоро приїду. Більше тижня я тут не зможу втриматись, я добре знаю. А тоді подамся до Відня. Ти хочеш, щоб я приїхав?

— Приїзди! Якщо, звісно, так краще для тебе…

— А чому ти не скажеш просто «приїзди», та й годі?

Дівчина зиркнула на нього трохи винувато:

— А хіба те, що я сказала, не краще?

— Не знаю… Звучить якось обережніше.

— Так, це правда. Обережніше, — з раптовою гіркотою в голосі погодилась вона.

— Не треба журитись, Рут! Ти ж допіру була така весела!

Дівчина розгублено глянула на нього й промовила тихо:

— А ти не зважай. Це на мене часом таке находить. А може, це од вина. Давай думати, що це од вина. Ходімо пройдемось, іще є час.

Вони зайшли у сквер і сіли на лавці. Керн обняв дівчину за плечі.

— Веселіше, Рут! Однаково журба не поможе. Дурні слова, але для нас вони не такі вже й дурні. Нам же так потрібно трошки веселості! Як нікому.

Рут сиділа й дивилась кудись в одну точку.

— Та я б і рада бути веселою, Людвігу. Але в мене така важка вдача… Мені й хочеться ставитись до всього легше. Я б рада робити все легко, але виходить у мене все незграбно й важко, — розпачливо вимовила вона, і Керн нараз побачив, що по її щоках течуть сльози. Вона плакала беззвучно, гнівно й безсило. — Сама не знаю, чого це я плачу… Адже зараз немає ніяких причин для цього! А може, якраз тому я її плачу. Не дивись… не дивись на мене!

— Ну що ти!

Рут схилила до нього обличчя й поклала руки йому на плечі. Керн пригорнув її, і вона поцілувала його — наосліп, заплющивши очі, твердими стиснутими губами, нестямно й гнівно, немовби відштовхуючи від себе.

— Ех, що ти знаєш… — уже спокійніше вимовила Рут. Голова її впала йому на плече, очі все ще були заплющені. — Що ти можеш знати… — Уста її розтулилися, стали м’які, мов достиглий овоч.

Вони встали й пішли далі. Біля вокзалу Керн на хвилинку залишив Рут і купив букет троянд* благословляючи в думці чоловіка з моноклем та господаря «Чорного поросяти». Рут зовсім збентежилась, коли він з’явився з букетом. Вона вся зашарілась, і смуток де й подівся з її обличчя.

— Квіти! — видихнула вона. — Троянди! Я від’їжджаю, мов якась кінозірка.

— Ти від’їжджаєш, як дружина вельми удачливого комерсанта! — гордо поправив її Керн.

— Комерсанти, Людвігу, не дарують квітів.

— Е, вибачай! Молодше покоління вже дарує.

Він поклав її валізу та пакунок із печивом у сітку для багажу, і вони обоє вийшли з вагона. На пероні Рут узяла Керна обома руками за голову і серйозно подивилась йому в очі.

— Якдобре, що я тебе зустріла, — вона поцілувала його. — Ате-пер іди. Іди, не чекай, поки я від’їду. Ато я боюся знов розплакатись: ти тоді ще подумаєш, що я більш нічого й не вмію… Іди!

Та Керн не зрушив з місця.

— А я не боюсь прощання, — сказав він. — Мені вже так багато разів доводилось прощатися… Та це й не прощання зовсім.

Поїзд рушив. Рут усе махала рукою. Керн стояв, поки останній вагон не зник з очей. Аж тоді він пішов із вокзалу. У нього було таке Відчуття, ніби все місто вимерло.

Біля дверей готелю він зустрів Рабе.

— Добривечір, — привітався Керн, вийняв сигарети й підніс йому.

Рабе відсахнувся й підняв руку, наче захищаючись від удару. Керн здивовано кліпнув очима.

— Вибачте;— сказав Рабе, страшенно зніяковівши. — Це просто… просто такий мимовільний рух.

Потім узяв сигарету.

Штайнер уже два тижні працював кельнером у трактирі «Під зеленим деревом».

Час був пізній. Хазяїн уже години дві тому пішов спати, й за столами сиділо лише кілька завсідників.

— Шабаш! — сказав Штайнер, опускаючи жалюзі.

— Налий нам іще по одній, Йоганне! — сказав один із гультяїв, столяр, зі схожим на огірок обличчям.

— Ну добре, — погодився