Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Треба сподіватись.

— Ви, звісно, самі розумієте, що все це — абсолютна таємниця. І в наших, і у ваших інтересах. Нікому ні слова, хіба що — серйозна рекомендація. Ви ж знаєте, як нас знайти. Ну, бувайте здорові.

— На все добре.

— До відзеня, — буркнув мовчун.

— Він не вміє по-німецькому, — усміхнувся його товариш, помітивши здивований погляд Штайнера. — Але на печатках руку набив — просто диво! Це, звичайно, між нами.

Штайнер пішов на вокзал, де в камері схову лежав його рюкзак. Напередодні ввечері він вибрався з пансіону, переночував на лаві в парку, вранці у вокзальній убиральні зголив вуса, а потім сфотографувався.

Нестямна радість охопила його. Отже, він — робітник Иоганн Губер із Граца!

Раптом він зупинився. У нього ж лишилась не владнана ще одна справа з тих часів, коли він звався Штайнером! Він зайшов до кабінки таксофону й почав шукати в телефонному довіднику номер, мурмочучи;

— Леопольд Шефер… Траутенаугассе, двадцять сім.

Це ймення й адреса міцно засіли в його пам’яті.

Знайшовши номер, він подзвонив. Озвався жіночий голос.

— Поліцай Шефер удома? — спитав Штайнер.

— Удома, зараз покличу.

— Не треба, — квапливо відказав Штайнер. — Це дзвонять із поліційного відділка на Елізабетпроменаде. На дванадцяту годину призначено облаву. Поліцай Шефер повинен прибути сюди об одинадцятій сорок п’ять. Ви зрозуміли?

— Атож. Об одинадцятій сорок п’ять.

— Гаразд. — Штайнер повісив слухавку.

Траутенаугассе виявився вузеньким тихим завулком з одноповерховими будиночками. Штайнер знайшов будинок номер двадцять сім І пильним оком оглянув його. Будинок нічим не відрізнявся з-поміж інших, однак здався йому особливо гидким. Потім він одійшов трохи далі й став чекати. Поліцай Шефер вийшов з дому квапливо, з виглядом заклопотаної людини, важко гупаючи чобітьми. Штайнер рушив йому назустріч, так щоб зійтися з ним у темнішому місці. Зіткнувшись з Шефером, він явно умисне щосили штовхнув його плечем.

— Ви що, п’яний? — поточившись, ревнув поліцай. — Не бачите, що перед вами службова особа в уніформі?

— Не бачу, — відказав Штайнер. — Я бачу перед собою паскудного сучого сина й більш нічого. Сучого сина, чуєш?

Шеферові на мить одібрало мову.

— Ти що, сказився? — нарешті тихо промовив він. — Стривай, я ж з тобою поквитаюся! Марш зі мною в поліцію!

І вхопився за кобуру револьвера. Та Штайнер блискавично вдарив його носаком по руці, підступив до нього впритул і завдав Шеферові найтяжчої для чоловіка образи: вліпив йому по ляпасу в обидві щоки.

Поліцай заревів і кинувся на Штайнера. Але той ухилився й свінгом лівою пустив йому юшку з носа.

— Сучий син! Стерво собаче! Заяча душа!

Різким прямим ударом він розтовк Шеферові губи, відчувши, як хряснули зуби під кулаком. Ледве встоявши на ногах, поліцай вереснув тонким, писклявим голосом:

— Рятуйте!

— Заткни пельку! — гаркнув Штайнер і врізав його аперкотом правою в щелепу, а тоді коротким ударом лівої влучив точно в сонячне сплетіння. Шефер квакнув якось по-жаб’ячому й лантухом повалився на землю.

У кількох вікнах засвітилося.

— Що там таке знову? — гукнув хтось.

— Та нічого, — озвався з темряви Штайнер. — Якийсь п’яний.

— Бодай би їх чорти вхопили, цих п’янюг, — сердито вигукнув той самий голос. — У поліцію його одведіть!

— А куди ж іще!

— Та вцідіть спершу по тій п’яній мордяці разів зо два!

Вікно зачинилося. Штайнер, осміхаючись, звернув за найближчий ріг. Він був певен, що Шефер не впізнав його поночі, та ще безвусого. Попетлявши трохи завулками, він вибрався на люднішу вулицю й пішов уже повільніше.

«Як чудово і як огидно водночас! — думав він. — Отака сміховинна помста! Але вона винагороджує за цілі роки поневірянь. Треба ко-ристатися з тієї нагоди, яка трапляється».

Він зупинився під ліхтарем і вийняв із кишені паспорт.

«Иоганн Губер! Робітник! Ти вмер і гниєш десь у грацькій землі, але твій паспорт живий і лишається дійсний для влади. Я, Йозеф Штайнер, — живий; але без паспорта я для влади все одно що мертвий. — Штайнер засміявся. — Поміняймося, Йоганне Губере! Віддай мені своє паперове життя й візьми собі мою безпаспортну смерть! Якщо живі не хочуть нам помагати, треба звертатися до мертвих».

6

У неділю ввечері Керн, повернувшись до готелю, побачив у своєму номері Мариля, чимось дуже схвильованого.

— Нарешті жива людина! — вигукнув Мариль. — Триклята нора! Наче навмисне саме в цю хвилину ніде ні душі. Усі порозбігалися, всі десь повіялись, навіть хазяїн, чорти б його вхопили!

— А що сталося? — спитав Керн.

— Ви не знаєте, де знайти акушерку? Чи лікаря-гінеколога абощо!

— Не знаю.

— Так я й думав. — Мариль спинив на ньому погляд. — Слухайте, Керне! Ви ж серйозний хлопець. Ходімо зі мною; треба, щоб біля неї хтось побув, поки я збігаю знайду акушерку. Ви зможете?

— Що?

— Догляньте, щоб вона не дуже борсалася! Поговоріть з нею! Ну, що-небудь зробіть!

Він потяг розгубленого Керна за собою. Спустившись на один поверх нижче, Мариль відчинив двері невеличкої кімнатки, де стояло тільки одне ліжко. На ньому лежала, стогнучи, якась жінка.

— Сьомий місяць! Передчасні пологи чи що… Заспокоюйте її, як зможете! Я пошукаю лікаря.

І вибіг із кімнати, перш ніж Керн устиг розкрити рота.

Жінка в ліжку застогнала. Керн навшпиньках підійшов до неї.

— Вам щось подати?

Жінка застогнала знову. Біляве, наче вицвіле волосся її було зовсім мокре від поту, на зблідлому, землистому обличчі неприродно темніло рясне ластовиння. Очі закотились під лоба, й між напівзаплющених повік видніли майже самі білки. Гримаса страждання розтягла тонкі губи, й міцно зціплені вишкірені зуби виразно біліли в присмерку кімнати.

— Вам подати щось? — повторив Керн.

Він оглядівся по кімнаті. На спинці стільця висів недбало кинутий дешевий, тоненький плащ. Біля ліжка валялися стоптані черевики. Жінка лежала вдягнена — видно, прийшла і впала. На столі стояла пляшка з водою, біля вмивальника — валіза.

Жінка все стогнала. Керн не знав, що робити. Нараз вона заметалась у ліжку. Він згадав те, що сказав йому Мариль, згадав рештки своїх першокурсницьких знань і спробував притримати її за плечі. Та це було так само важко, як утримати в руках вужа. Жінка звивалась, відштовхувала його; потім ураз підняла руки й судорожно вчепилась йому в плечі.

Керн стояв, немов прикутий. Він ніколи б не повірив, що в жіночих руках може бути така сила. Жінка повільно крутила головою, наче вигвинчуючи її, й стогнала якимсь моторошним, замогильним стогоном.

Тіло її сіпнулось, і раптом Керн побачив, що з-під зсунутої ковдри показалася чорно-червона пляма й почала розповзатись по простирадлу. Він знову спробував звільнитися, але жінка тримала його, мов