Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

проблиск усмішки під похиленими крисами капелюха, впевнену усмішку, нетерплячу, трохи здивовану. А потім, на коротку мить, я зробив те, чого ніколи досі не робив, те, чим більшість людей нищать власні життя: побачив цю мить поза її контекстом. Я побачив світ таким, яким його робив він, відповідним до нього. Здавалося, Ріарден є його символом. Я побачив світ досягнень, непогамованої енергії, вільного руху крізь сповнені сенсу роки — до радості та винагороди. Стоячи під дощем, у натовпі невдах, я побачив, куди привели б мене минулі роки, якби такий світ існував, і відчув нестерпну тугу. Ріарден був усім, чим я повинен був стати. Він мав усе, що повинно було бути моїм. Але то була тільки мить. Потім я знову побачив цю сцену в цілісному контексті, в усьому її значенні. Побачив, яку ціну він платив за свої надзвичайні здібності, яких страждань зазнавав, охоплений мовчазним подивом, як боровся, щоб зрозуміти те, що вдалось зрозуміти мені. Я бачив, що той світ, який він уособлював, насправді не існував, його ще треба буде створити. Бачив його тим, ким він був насправді: символом моєї боротьби, невинагородженим героєм, за якого я повинен помститись і якого повинен звільнити. І я… Тоді я прийняв те, що довідався про нього і про тебе. Я зрозумів, що це нічого не змінює, що я повинен був на це сподіватися. Що все було правильно.

Даґні почула звук власного стогону, і Ґолт тихо засміявся.

— Даґні, річ не в тім, що я не страждаю, я просто розумію непотрібність страждання. Я знаю, що біль потрібно долати, відкидати його, не приймати його за частину душі, як постійний шрам на сприйнятті існування. Не жалій мене. Все сталось так, як треба.

Вона повернула голову, щоб мовчки на нього поглянути, а він усміхнувся, оперся на лікоть і зазирнув у її обличчя. Вони продовжували лежати, не рухаючись.

Даґні прошепотіла:

— Ти був залізничним робітником — тут! — цілих дванадцять років…

— Так.

— Відколи…

— Відколи я пішов з компанії «Двадцяте століття».

— Тоді, коли ти мене вперше побачив… ти тут працював, так?

— Так. А того ранку, коли ти запропонувала працювати моєю кухаркою — ти ж не знала, що я твій залізничний робітник у відпустці. Тепер ти розумієш, чому я так тоді реготав?

Вона дивилась йому в обличчя, зболено всміхаючись. Він усміхався радісно та щиро.

— Джоне.

— Скажи. Скажи повністю.

— Ти був тут… усі ці роки…

— Так.

— …усі ці роки… поки залізниця занепадала… поки я шукала розумних людей… поки зі шкіри вилазила, щоб втримати кожен її шматочок…

— …поки прочісувала країну, шукаючи винахідника мого двигуна, поки годувала Джеймса Таґґарта і Веслі Моуча, поки називала своє найбільше досягнення іменем ворога, якого прагнула знищити.

Вона заплющила очі.

— Усі ці роки я був тут, — сказав він, — близько до тебе, в твоїй власній реальності. Стежив за твоєю боротьбою, за твоєю самотністю, тугою, спостерігав за війною, яку ти, на твою думку, вела заради мене, хоча насправді підтримувала в ній моїх ворогів і весь час зазнавала поразки. Я був тут, схований від тебе погрішністю твого ж зору, як Атлантида схована від людей за допомогою оптичної ілюзії. Я був тут, я чекав на той день, коли ти побачиш, коли ти зрозумієш, що, згідно з кодексом світу, що ти його підтримуєш, ти сягнула найглибшого дна підземелля, що всі твої цінності — приречені, і тобі доведеться шукати їх на самісінькому дні. Я був тут. Я чекав на тебе. Я люблю тебе, Даґні. Люблю тебе більше за власне життя. Я — той, хто вчить людей, як слід любити життя. Я вчив їх також ніколи не сподіватися на те, за що не було заплачено. І те, що я зробив сьогодні, я зробив з повним усвідомленням, що заплачу за це. Можливо, заплачу власним життям.

— Ні!

Він усміхнувся, киваючи.

— О, так. Ти ж знаєш, що одного разу ти вже мене зламала. Що я змінив прийняте рішення. Але я зробив це свідомо, знаючи, що воно означає. Я зробив це не тому, що сліпо здався моменту, а цілком передбачивши наслідки, повністю бажаючи їх пережити. Я не міг дозволити, щоб така мить пройшла повз нас. Вона належала нам, любове моя, ми її заслужили. Але ти ще не готова все покинути і приєднатися до мене. Я знаю, ти не мусиш мені казати. І оскільки я вирішив взяти те, чого прагнув, іще до того, як воно повністю мені належатиме, мені доведеться за це заплатити. Не знаю, в який спосіб і коли, знаю тільки, що коли поступаюсь ворогові, то мушу рахуватись із наслідками.

Він усміхнувся, зауваживши вираз її обличчя.

— Ні, Даґні, у моїй свідомості ти не ворог, саме тому я й тут. Але ворог — згідно з фактами, згідно з напрямком, яким ти рухаєшся, хоч і не розумієш цього поки що так, як я. Мої справжні вороги не становлять для мене небезпеки. Ти — становиш. Ти — єдина людина, яка може їх до мене привести. Вони ніколи не матимуть можливості мене знайти, але з твоєю допомогою це зроблять.

— Ні!

— Ні, ти зробиш це несвідомо. І ти здатна змінити свій курс, але поки ти на це не наважишся, тобі доведеться коритись його логіці. Не супся, вибір був мій, і небезпека, яку я вирішив прийняти — теж моя. Я торговець у всьому, Даґні. Я хотів тебе, я не мав можливості змінити твоє рішення, натомість міг лише визначити ціну і вирішити, чи здатен я на неї погодитися. Так, здатен. Моє життя належить мені, я можу витрачати його, можу в нього вкладати. Твоє життя належить тобі.

Наче продовжуючи жестами сказане, він ледь підняв рукою її голову і поцілував. Тіло Даґні безвольно розслабилося, волосся спадало додолу, голова відкинулась назад, підтримувана тільки його поцілунком.

— Ти — нагорода, яку я мусив завоювати, але вирішив натомість купити. Я хотів тебе, і якщо ціна — моє життя, то я її заплачу. Віддам життя — але не розум.

В його очах промайнув жорстокий спалах. Він сів, усміхнувся і запитав:

— Хочеш, щоб я приєднався до тебе і пішов працювати? Хочеш, щоб я полагодив систему, що блокує сигнали? — я можу зробити це за годину.

— Ні!

Її крик був відповіддю на раптовий образ: вона пригадала чоловіків у ресторані готелю «Вейн-Фолкленд».

Він засміявся.