Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

— Будемо рухати потяги. Вручну.

— Вручну? — запитав інженер сигнальних вогнів.

— Так, брате! Чому ти такий шокований? — вона не могла втриматися. — Людина — це ж тільки м’язи, правда ж? Ми повертаємося — туди, де не було ні системи централізації, ні семафорів, ні електрики, повертаємося до тих часів, коли сигнальні вогні потягів не були сконструйовані зі сталі та дроту. Тоді люди просто тримали ліхтарі. Живі люди виконували роль ліхтарів. Ви ж достатньо довго захищали таке життя — ось і маєте те, чого прагнули. Думали, що ваші інструменти визначатимуть ваші ідеї? Але сталось усе навпаки — тепер побачите, які саме інструменти визначили ваші ідеї.

Але навіть таке повернення в часі вимагало розумового зусилля, подумала Даґні, відчуваючи парадоксальність власної позиції, поки дивилася на немічні обличчя навколо.

— Яким чином ми задіємо залізничні перемикачі, міс Таґґарт?

— Руками.

— А сигнальні вогні?

— Руками.

— Як?

— У кожному сигнальному пункті ми поставимо людину з ліхтарем.

— Як? Немає достатньо великих проміжків.

— Використаємо додаткові колії.

— А звідки люди знатимуть, в який бік перемикати стрілки?

— Ми будемо писати їм напрямок.

— Га?

— Писатимемо на папері. Як у давні часи.

Даґні вказала на оператора диспетчерського пункту.

— Він розробить графік руху потягів і колій, які ми будемо використовувати. Для кожного сигнального вогню, кожного перемикача він напише спеціальний наказ, відбере людей, які розноситимуть накази на кожен пост. Тепер те, що раніше тривало кілька хвилин, триватиме години, але ми заведемо ті потяги, що чекають, у Термінал, а потім виведемо їх…

— Ми будемо працювати так усю ніч?

— І завтра цілий день. Аж поки інженер, який має розум для такої роботи, покаже, як полагодити централізатор.

— У профспілкових контрактах нічого не згадано про людей з ліхтарями. Ми матимемо неприємності. Профспілка протестуватиме.

— Нехай приходять до мене.

— Рада специфікації буде проти.

— Я нестиму відповідальність.

— Я не хочу, щоб вони вважали, що накази віддаю я…

— Я сама їх віддаватиму.

Даґні вийшла на майданчик на вершечку залізних сходів, що вели до диспетчерського пункту. Вона намагалася зберегти самовладання. Якоїсь миті їй здалося, що вона теж є високотехнологічним і точним знеструмленим інструментом, який намагається керувати трансконтинентальною залізницею за допомогою двох рук. Вона вдивлялась у безкраю та мовчазну темряву підземелля Таґґарта — і відчувала пекуче приниження від того, що змушена бачити, як ця імперія опустилась до того рівня, коли люди з ліхтарями стоятимуть у тунелях, наче останні меморіальні статуї.

Даґні майже не вирізняла облич чоловіків, які зібрались біля підніжжя пункту. Вони прийшли з темряви і нерухомо стояли серед синюватого мороку, освітлені синіми лампами на стінах. Плями світла спадали на їхні плечі з вікон диспетчерського пункту. Даґні вдавалося розгледіти їхні брудні костюми, бездіяльні мускулясті тіла, безвольно обвислі руки. Ці люди були виснажені невдячною працею, що не вимагала мислення. Сміття залізниці — молодші чоловіки, які так і не знайшли можливості випростатись, і старші чоловіки, які навіть такої можливості не шукали.

Вони мовчки стояли. Їм не була притаманна кмітливість і зацікавленість робітників. Над ними тяжіла важка байдужість засуджених.

— Накази, які ви зараз почнете отримувати, віддаватиму я, — сказала Даґні, стоячи над ними на залізних сходах. Вона говорила чітко і лунко. — Люди, які їх передаватимуть, діють за моїми вказівками.

Система централізації перемикачів і сигналів зламалася. Тепер ми замінимо її людською працею. Рух потягів негайно відновиться.

Вона зауважила, що дехто в натовпі роздивляється її особливим поглядом, сповненим затуманеного обурення, зухвалого зацікавлення — і Даґні раптом усвідомила, що вона жінка. Потім пригадала, який на ній одяг, і подумала, що це справді має безглуздий вигляд. А потім, підкорившись шаленому імпульсу, що нагадував виклик і покірність повному, справжньому сенсу цього моменту, вона зірвала з себе накидку і завмерла у променях світла під обліпленими кіптявою колонами, схожа на учасницю офіційного прийняття — випростана, вона хизувалась своїми оголеними руками, лискучим чорним атласом, спалахами діаманта, схожого на військовий хрест.

— Диспетчер пункту призначить стрілочників та їхні пости. Він відбере людей, які подаватимуть сигнали потягам за допомогою ліхтарів, й інших, які передаватимуть його вказівки. Потяги будуть…

Вона намагалась заглушити інший голос, що засмучено промовляв: «Ці люди тільки на таке й здатні. У «Таґґарт Трансконтиненталь» не залишилось жодної людини, здатної мислити…»

— Потяги продовжуватимуть заїжджати до Термінала і виїжджати з нього. Ви будете залишатися на своїх позиціях, аж доки…

Даґні замовкла. Спершу вона побачила його очі та його волосся — безжальні, проникливі очі, пасма волосся, що переливались золотом і міддю, уособлюючи сяйво сонячного світла серед підземного мороку, побачила серед цих скованих одним ланцюгом бездумних людей Джона Ґолта. На ньому був брудний комбінезон, сорочка з закасаними рукавами. Вона відчувала невагомість його пози, бачила підняте догори обличчя. Він дивився на неї так, ніби давно вже передбачив цей момент.

— У чому річ, міс Таґґарт?

Це начальник диспетчерського пункту звернувся до неї м’яким голосом. Він стояв поруч, тримаючи в руці аркуш. Даґні подумала, що це страшенно дивно: приходити до тями з несвідомого стану, який насправді був найгострішим виявом свідомості, що їй будь-коли доводилось переживати. Ось тільки вона й гадки не мала, скільки часу це тривало, де вона була й навіщо. Усвідомлювала Ґолтове обличчя; в обрисах його рота, на гранях його лиця вона бачила притаманний тільки йому непорушний спокій. Цей спокій відчувався навіть тепер, хоча поглядом він давав їй зрозуміти, що визнає: цей момент навіть для нього занадто складний.

Даґні продовжила говорити, тому що люди навколо, здавалось, її слухали; вона не чула жодного звуку, але продовжувала говорити, мовби виконувала якийсь гіпнотичний наказ, який віддала сама собі колись дуже давно, знаючи, що лише виконання цього наказу здатне стати викликом супроти нього, хоча сама не розуміла і не чула власних слів.

Почувалася так, наче стоїть серед осяйної тиші, і погляд був єдиним доступним їй засобом сприйняття, а його обличчя — єдиним об’єктом цього погляду. Його присутність стискала її горло невисловленими словами. Ця присутність видавалася такою природною. Здавалося, він повинен тут бути, і цей факт був сповнений нестерпної простоти. Даґні відчувала шок не від його присутності, а від присутності решти людей на коліях своєї залізниці, частиною якої він, на відміну від них, завжди був.

Вона уявляла моменти, коли їхала потягом; потяг пірнав у тунель, і тоді вона відчувала раптову, урочисту