Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд
Вона зрозуміла, що завершила свою промову перед незнайомцями тоді, коли побачила, що начальник диспетчерського пункту робить крок уперед і щось їм говорить, дивлячись на список у руках. А далі, підхоплена відчуттям невідворотної впевненості, почала спускатися додолу сходами, прямуючи в протилежний від юрби бік, не в напрямку платформ та виходу, а в бік темряви покинутих тунелів. «Ти підеш слідом», — подумала вона і відчула, що ця думка сформована не словами, а напругою м’язів, напругою волі, зосередженої на здійсненні дії, необхідність якої походила ззовні. Даґні з усією певністю розуміла, що, незважаючи на це, цю дію буде здійснено згідно з її бажанням. Ні, подумала вона, не згідно з бажанням, а згідно з цією абсолютною Напругою. «Ти підеш слідом», — це не було ні благанням, ні молитвою, ні вимогою. Це було тихою констатацією факту, яка вміщала в собі її знання, цілісність всього знання, отриманого впродовж років. «Ти підеш слідом за мною, якщо ми — ті, хто ми є, ти і я, якщо ми живемо, якщо світ існує, якщо ти розумієш значення цього моменту і не дозволиш йому проминути, як дозволяють інші, перетворитися на щось безсенсове, небажане, недосяжне. Ти підеш слідом за мною», — вона відчула екзальтовану впевненість, що не була ні надією, ні вірою, а тільки актом поклоніння перед логікою існування.
Вона швидко рухалась уздовж залишків покинутих колій, уздовж довгих, темних коридорів, що звивалися серед гранітних стін. Вона не чула вже звуку голосу начальника диспетчерського пункту позаду. І раптом почула ритм власних артерій, а у відповідь на нього — ритм міста над її головою. Але їй здавалося, що шум крові заповнює тишу навколо, а рух міста — це ритм всередині її тіла. І саме тоді вона почула також далеко позаду себе звук кроків. Вона не обернулася.
А пішла швидше.
Даґні проминула зачинені залізні двері, за якими досі було сховано залишки його двигуна. Навіть тут вона не зупинилася, хоча раптове тремтіння стало її відповіддю на несподівано охоплену єдність і логіку подій останніх двох років. Низка блакитних ламп простягалась у темряву, над латками мерехтливого граніту, над пошкодженими мішками з піском, що висипався на рейки, над заржавілими купами брухту. Коли кроки достатньо наблизилися, Даґні зупинилась і обернулася.
Вона побачила на лискучих пасмах волосся Ґолта синій відблиск ламп, блідий контур його обличчя і темні западини очей. Його погляд весь час був спрямований уперед, і Даґні відчула певність, що він не зводив його з неї, щойно вона з’явилася там, на підвищенні скляного диспетчерського пункту.
Вона чула ритм міста над ними. Колись думала, що ці тунелі — коріння міста, думала про весь той рух, що сягає неба. Але вони з Джоном Ґолтом становили життєву енергію цього коріння, його причину, його мету і сенс. Даґні була впевнена, що він теж чує ритм міста, як і ритм свого тіла.
Вона зірвала з себе накидку і випросталась так само, як там, на східцях над натовпом. Такою ж він побачив її уперше десять років тому тут, під землею — вона чула слова його зізнання, чула їх у стугонінні крові, яке так заважало дихати.
«Ви здавалися втіленням розкоші, ви належали цьому місцю, воно було джерелом вашої енергії. Здавалося, ви повертаєте радість існування його справжнім власникам. Ви водночас втілювали силу і винагороду за неї. А я був перший чоловік, який зрозумів, наскільки ці дві якості нерозривні».
Наступна низка митей скидалась на спалахи світла серед непроглядної темряви безпам’ятства: коли він зупинився навпроти і вона побачила його обличчя, відчула його незворушний спокій, стримувану напругу, усмішку розуміння в його темно-зелених очах; коли вона зрозуміла, що він побачив у її обличчі, вдивляючись у чітку, сувору лінію його губ; коли вона відчула його уста на своїх, відчула форму його уст як абсолютну форму і водночас — як рідину, що заповнила її тіло; далі — доторки його губ до її шиї, ковтки, які залишали по собі слід із синців; відблиск діамантової застібки на тремтливих мідних пасмах.
І ось Даґні перестала усвідомлювати будь-що, крім відчуттів у власному тілі, бо тіло її здобуло несподіване вміння повідомляти про найскладніше й найважливіше через безпосереднє сприйняття. Так, як її погляд мав здатність перетворювати хвилі енергії в образи, вуха — перетворювати вібрації на звуки, так і тіло її перетворювало енергію, що рухала всіма її життєвими виборами в негайне чуттєве сприйняття. Вона тремтіла не від тиску його долоні, а від моментальної суми всіх сенсів, усвідомлення того, що ця долоня належить саме йому, що вона торкається до неї так, ніби плоть її — це його власність. Ковзаючи долонею, він ставив свій підпис, що вповні приймає здобуток, втілений в її особі. Здавалось би — всього лише відчуття фізичної насолоди, але в ньому містилось усе її поклоніння перед ним, перед його особистістю, його життям: починаючи від масового зібрання на фабриці у Вісконсині — і закінчуючи Атлантидою в долині, схованою в Скелястих горах, а ще тріумфальним глузуванням цих зелених, неймовірно розумних очей, очей робітника біля підніжжя залізних сходів. Даґні пишалася, що він обрав саме її своїм віддзеркаленням, що саме її тіло дарувало йому зараз всю повноту існування — так само, як його тіло дарувало їй. Ось скільки всього належало цим митям, але Даґні відчувала лише те, як його долоня ковзає її грудьми.
Він зірвав з неї накидку, і вона відчула тендітність власного тіла в його обіймах. Так, наче сам він був лише інструментом для її тріумфального самоусвідомлення. Точнісінько так, як вона була інструментом для нього. Здавалося, Даґні
