Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А - Айн Ренд

Я кажу — валімо Міннесоту, але тримаймося натомість за трансконтинентальний невід.

З усіма цими неприємностями та заколотами ви не зможете тримати людей на припоні, якщо не матимете транспорту — військового транспорту. Якщо не зможете за кілька днів доставити солдатів у будь-яку точку на континенті. Зараз не час заощаджувати. Не треба лякатися, слухаючи всі ці байки. Країна у вас в кишені. Там її й тримайте.

— У перспективі… — невпевнено заговорив Моуч.

— У перспективі ми всі будемо мертві, — гаркнув Каффі Мейґс. Він неспокійно міряв кроками кімнату. — Економія, матері вашій! І в Каліфорнії, і в Ореґоні, у всіх тих місцях ще багато чого можна заграбастати. Думаю, нам варто замислитися про розширення. Нас ніхто не зможе зупинити, ці краї тільки на нас і чекають — Мексика, можливо, навіть Канада. Це надійна справа.

І тоді Даґні побачила відповідь. Побачила за їхніми словами таємні передумови. Незважаючи на всю їхню галасливу відданість науковому прогресу, на їхній технологічний жаргон, усі ці циклотрони, звукові промені, ці люди рухались уперед не назустріч індустріальному обрієві — ними керувало уявлення про таку форму існування, коли промисловців буде просто відкинуто — бачення жирних, брудних раджів Індії з порожніми поглядами, які в ледачому ступорі визирають із млявих шарів плоті; вони не роблять нічого, тільки перебирають у пальцях коштовні камені, час від часу встромляючи ножа у тіло голодного, запрацьованого, хворого створіння, щоб відібрати у нього кілька зернинок рису, відібрати їх у сотень мільйонів таких самих створінь, щоб зробити з цих зернинок для себе коштовності.

Вона думала, що промислове виробництво — безсумнівна для всіх цінність. Думала, що спонука цих людей відбирати чужі фабрики йде від розуміння цінності цих фабрик. Дитя промислової революції, вона навіть припустити не могла (забула водночас із казками про астрологію та алхімію), що зберігали ці люди у своїх потайних, злодійкуватих душах. Вони не думали про це, вони несли це в собі у формі безіменного гною, який називали власними інстинктами й емоціями: переконання про те, що поки людина бореться за своє існування, вона не зможе виробляти так мало, щоб це завадило істоті з кийком відібрати отримане і залишити жертву майже ні з чим, за умови, що мільйони людей готові прийняти це, і що важчою буде їхня праця і меншими їхні здобутки, то покірливішим стане їхній дух; що людьми, які натискають важелі на електричних приладах, не так легко керувати, натомість тими, хто копає ґрунт голими пальцями — дуже легко; що феодали не потребують оснащених електрикою фабрик, щоб пропивати свій розум з золотих келихів, так само, як раджі у Народній Республіці Індії.

Даґні побачила їхні прагнення, побачила, до якої мети вели їхні незчисленні «інстинкти». Побачила, яке задоволення отримував гуманіст Юджин Лоусон від перспективи голодної смерті людей. Як доктор Ферріс, науковець, мріяв про той день, коли люди повернуться до ручних плугів.

Єдиною реакцією Даґні була недовіра, байдужість. Недовіра, бо вона не могла збагнути, що саме допровадило людей до такого стану. Байдужість, бо не могла вважати тепер цих істот людьми. Вони продовжували говорити, але вона не могла більше спілкуватись із ними і слухати. Їй хотілося повернутись додому і заснути.

— Міс Таґґарт, — пролунав увічливий, стриманий і дещо стривожений голос. Звівши голову, Даґні побачила над собою постать офіціанта. — Телефонує помічник менеджера з Термінала Таґґарта, просить дозволу негайно поговорити з вами. Каже, що це терміново.

Яким полегшенням стала ця нагода звестись на ноги і вийти з приміщення, незважаючи навіть на необхідність відповідати на дзвінок з приводу нової катастрофи. Полегшенням було почути голос помічника менеджера, хоч він і казав:

— Централізатор вийшов з ладу, міс Таґґарт. Сигнальні вогні не працюють. Вісім потягів зупинено, шість наближається. Ми не можемо вивести їх із тунелю в жоден бік, не можемо знайти головного інженера, не можемо знайти місця замикання, у нас немає мідного дроту для ремонту, ми не знаємо, що робити, ми…

— Я зараз приїду, — сказала Даґні й поклала слухавку.

Кваплячись до ліфта, майже бігцем перетинаючи пишний вестибюль готелю «Вейн-Фолкленд», Даґні відчувала, що повертається до життя, що вона знову здатна діяти.

Таксівки зараз траплялися рідко. Ніхто не відгукнувся на посвистування швейцара. Даґні рвучко попрямувала вулицею, забувши, у що вбрана, дивуючись, чому вітер видається таким холодним, таким близьким.

Зосередившись думками на Терміналі, вона вражено завмерла від краси несподіваного видовища: їй назустріч квапилася тендітна жінка, промінь ліхтаря погладжував її лискуче волосся, оголені руки; позаду розвівалася чорна накидка, а на грудях палахкотів діамант; жінка прямувала довгим, порожнім коридором міської вулиці, оточеної стінами хмарочосів з поодинокими блискітками у вікнах. Усвідомлення того, що перед нею її власне відображення у дзеркалі вітрини квітникаря, виникло секундою пізніше: Даґні охопили чари, породжені повнотою того контексту, до якого належали і цей образ, і місто. Потім вона відчула болісний напад самотності, набагато глибшої, ніж відображення порожньої вулиці позаду неї. А ще — укол злості щодо себе самої: на контраст між її зовнішнім виглядом і контекстом цього вечора, та й сьогодення загалом.

Вона побачила, як з-за рогу виринуло таксі, помахала рукою і встрибнула досередини, зачинивши дверцята перед відчуттям, яке так хотіла залишити позаду, на порожньому тротуарі біля вітрини квітникаря. Але Даґні знала, глузуючи з себе, охоплена гіркотою й тугою, що це відчуття було пов’язане з очікуваннями першого балу, з тими рідкісними моментами, коли вона прагнула, щоб краса навколишнього життя відповідала її внутрішній красі. Що за невідповідний момент для таких думок! Даґні продовжувала з себе глузувати: не зараз! Вона розлючено кричала на себе подумки, однак нерадісний голос і далі тихо запитував у неї під шум коліс таксівки: «Ти вірила, що повинна жити власним щастям — і що тепер тобі від нього залишилося? Що ти отримуєш від своєї боротьби? Так! Скажи чесно: який у ній для тебе зиск? Чи ти перетворюєшся на одну з жалюгідних альтруїсток, які більше не мають відповіді на це запитання?»

«Тільки не зараз!» — наказала собі Даґні, коли у чотирикутнику лобового скла засвітився вхід до Термінала Таґґарта.

Навіть працівники менеджерського офісу в Терміналі були схожі на погаслі сигнальні вогні. Наче й тут сталося замикання і струм, який міг би змусити їх знову почати рухатися, більше не плинув дротами. Вони дивились на Даґні, неживі та пасивні,