Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

у руці потир, накритий вишиваною серветкою, й просив отця вернутися до Янова. Отець, не чуючи тієї поради, шепотів молитву: «Отче Небесний, благослови мене на хресну прощу, вділи мені вірності Апостольському престолу й Україні…» Він перейшов через загороджений тінями тракт і ступив на хресну дорогу, яку встиг прокласти й обставити на дванадцятьох стаціях дубовими хрестами; за ним ішов із золотою чашею в руці дяк Прийма й не переставав благати отця вернутися. Та отець Миколай і далі не слухав його — він думав про те, що цей покутний шлях, на який вони вийшли, оповиє колись серпантиною весь край із Страдчівською горою на вершині, й підуть по ньому розкаяні люди, у закамарках душ яких ще тліють рештки совісті й стиду і ще не всякли у пісок забуття сліди родової пам'яті. Вірив у це так щиро, як у Бога, й нічого більше не бачив перед собою — лише хресну дорогу, яка тягнулася від Розточчя вздовж Яворівського тракту й завертала у видолину між горбами, де текла тиха Верещиця.

Минули першу стацію — на образі, прибитому до хреста, милосердна жінка обмивала пахучою олією голову Мученика… Минули й другу, на якій колись стояв плосковерхий намет баскака Ахмета — тепер тут на хресті висів образ Тайної вечері, під час якої Мученик назвав ім'я зрадника.

А до третьої не дійшли… З лісових нетрів вискочили кінні ординці і з вигуками «Лові попов!» кинулися на отця й дяка.

Отець Конрад взяв з рук Прийми чашу із святими дарами й підніс її горі, немов хотів цим зупинити напасників. З коня нахилився до нього ординець у зсунутій на потилицю гостроверхій шапці, й здалося отцеві, що йому в обличчя дихає кислим смородом кумису сам баскак Ахмет, який перемінився із словесного образу в патерику на живого заброду. Баскак закричав: «Воруєтє, попи, всєво вам мало, куда несьоте ето золото?» Ординці зіскочили з коней, заламали отцеві й дякові назад руки й, штовхаючи в спини прикладами карабінів, погнали їх до третьої стації, на якій Ісус уперше впав під хрестом. Звалили на землю й закололи штиками.

Смеркало, коли син дяка Юрій, до краю занепокоєний, зійшов із Страдчівської гори й подався хресною дорогою назустріч батькові й отцеві Миколаєві. И зжахнувся, побачивши на третій стації двох мучеників, що лежали на землі в крові.

Припав до батька, який уже не дихав, і заридав так страшно, аж пуща почорніла від його жалю. А поруч з батьком лежав отець Миколай — уста його ворушилися. Юрій нахилився над отцем й почув останні його слова:

— У крайній келії за сповідальним каменем… у печері… ікона, врятуй її…

На другий день на хресну дорогу вийшли мешканці Страдча і Янова і в невимовній печалі поховали мучеників на Страдчівській горі біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці.

* * *

Ігор Романюк наче прокинувся враз зі сну, сповнений тяжких візій, — пригноблений ними, розтерзаний, та водночас із пломінцем надії у душі на світлий день, який доконче прийде колись у світ і до нього самого, й розпаношиться добром, чей безліч життів вміщається в одному–вічному й безкінечному.

Нікого не було біля нього, лише чорні ґрати, що заступили печерну нору, й стрункі сосни, які вихопились із сутінків брунатними стовбурами, немов свічки на церковному престолі.

Десь там у вишині, недалеко церковних чертогів, сосни замітали пухнастими мітелками персті хмаринки з голубих кружалець неба, й були на білому світі тільки вони, їхній суголосний шум, підсилений плюскотом Верещиці, — і ще я, Ігор, заслуханий у мову правічності.

Коли і скільки часу сидів я там — перемінений у чуйний слух: за першого свого життя, якщо воно в мене було, чи тоді, як я у ранній юності, разом з товаришами–доморосами, зважився заглянути в глибину землі й віків, й мало не залишились ми всі там — у земних тіснинах.

А може, одну лише мить, в якій переді мною роздерлася завіса над проминулим, і я побачив те, що тільки мені одному дозволено було уздріти.

Чи то почув я в шумі пралісу голоси свідків історії, які вічними суть, як ця страдчівська пуща, що таїть у собі дивовижу заповітних таємниць, як ця річка, що без упину плюскотить, готова розповісти про те, що знає лише вона…

Може… Дякую тобі, Господи, за те, що наділив мене таланом дізнатися про те, чого ніхто, крім мене, знати неспроможний, що подарував мені щастя прожити безліч життів в одному — мов те зело, яке щороку оживає повесні…

Я попрощався із Страдчівською горою, пущею, печерою, могилками й пішов далі у свої мандрівки, які, поки живу, вестимуть мене в незнані світи.

Полишив за собою перехрестя стежок, гори й ізвори, села й міста, тучні поля й мертві цвинтарища й натрапив урешті на те, чого все своє життя шукав для утвердження впевненості у доцільності моїх мандрівок.

На горі чи на рівнині, при битій дорозі, а чи в запустілому цвинтарі, на козацькій могилі чи на гробі забутого ратника, воєводи або поета — являвся перед моїми очима чорний обеліск з написом золотими літерами:

«О Золоті ворота, стояти вам ще там, де ви стояли!»

І я повірив, що так буде.

Львів — Страдч,

2008—2010 рр.

Примечания
1

Шапка–вушанка.

(обратно) 2

Театр Прикарпатського військового округу.

(обратно) 3

Мовна помилка! (лат.)

(обратно) 4

Цахес