У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Той, хто заступив мені Берґотта, нудив мене не безладом, а новинечею наділених своїм ладом, але* незвичних для мене зв’язків. Я перечіпався на одному й тому самому місці, і треба було давати якусь раду. Зрештою коли десь в одному з тисячі випадків я встигав якось проскочити за автором аж до кінця фрази, то побачене мною завжди було дотепом, якоюсь істиною, звабою, як оте, що я колись знаходив у Берґотта, але під новим пером воно виходило ще чарівніше. І я розмірковував, що не так давно обнову світу, подібну до тієї, якої я очікував від його наступника, приніс мені Берґотт. І я питав себе: чи справді є, як ми це обстоюємо, ріжниця між штукою, яка начебто не пішла вперед після Гомера, і наукою з її безперервним поступом? Може, навпаки: штука подібна у цьому до науки; кожний новий оригінальний письменник спирається на плечі свого попередника; і хто мені скаже, чи за двадцять років, коли я йтиму в ногу з теперішнім новатором, не з’явиться інший, а теперішній десь пастиме задніх з тим-таки Берґоттом?
Саме з ним, із Берґоттом, я й заговорив про нового письменника. Він відвернув мене від нього, не так переконуючи, що його мистецтво нерівне, легковажне, порожнє, як доводячи, що він побачив у ньому точну копію Блока. Відтоді над сторінками цього письменника ширяв для мене Блоків образ, і мені пропала охота битися над ними. По-моєму, Берґотг зле відгукнувся про нього не лише з заздрощів до його успіху, а й тому, що просто не знав його. Він майже нічого не читав. Більшість Берґоттових думок перейшла в його книги^з мозку. Він так охляв, ніби їх у нього повитинали хірургічним скальпелем. Інстинкт продовження роду відумер у ньому, тільки-но він породив на світ усе, про що думав. Тепер він просто животів, як животіє виздоровник чи породілля; його гарні очі були нерухомі, якісь імлисті, як у людини, котра лежить на узмор’ї і мрійливо стежить за легкими брижами. Зрештою я не переймався тим, що розмова з Берґоттом цікавила мене менше, ніж раніше. Звички мали над ним таку владу, що після заведення їх, чи то простих, чи то панських, вони до нього приставали як шевська смола. Не знаю, що привело його до нас уперше, але потім він учащав до нас зі звички. Він приходив до нашого дому, як до кав’ярні, не на те, щоб з ним хтось балакав, а на те, щоб побалакати — хай і дуже рідко — йому самому, ось чому таке його вчащання наводило на думку, що йому не залежить на тому, щоб підтримувати нас у випробуванні чи мати втіху від бесіди зі мною. Та Берґотгові візити зворушували мою матір, чутливу до будь-якого вияву уваги до хворої. Щодня я чув її нагадування: «Не забудь йому подякувати».
Яко безкоштовний додаток до відвідин свого мужа нам склала візиту — скромна жіноча увага, схожа на підвечірок, яким частує у перерві між сеансами малярева приятелька, — пані Коттар. Вона запропонувала відступити нам свою «камеристку», якщо ж ми віддаємо перевагу чоловічим послугам, то могла б теж «когось напитати», а коли ми подякували, висловила надію, що з нашого боку це не «викрутаси», слово, що в її гурті означало відмову від запрошення під якимсь надуманим приводом. Вона запевняла нас, що професор, який ніколи не балакає з нею про своїх пацієнтів, побивається так, ніби занедужала вона сама. Згодом виявиться, що навіть якби вона не брехала, це було б і дуже мало і дуже багато з боку цього найвірнішого й найудячнішого з чоловіків.
Пропозиції так само цінні, але куди щиріші (поєднання найглибшого розуму, великого серця і красномовности) зробив мені принц-наступник Люксембурзький. Я познайомився з ним у Бальбеку, куди він приїздив до своєї тітки, принцеси Люксембурзької, тоді як був ще графом фон Ніссау. За кілька місяців він зашлюбив знадливу доньку іншої принцеси Люксембурзької, тяжко багату, бо була вона дочкою-одиначкою принца, власника величезного мукомольного виробництва. Після чого великий князь Люксембурзький, який дітей не мав і який ронив дух за своїм братаном Ніссау, проголосив його зі згоди палати депутатів принцом-наступником. Як у всіх таких шлюбах, походження маєтку є і перешкодою, і визначальником. Граф фон Ніссау запам’ятався мені як один з найдивовижніших молодиків, які тільки мені траплялися, і його вже тоді палила похмура і вогненна жага до своєї нареченої. Мене неабияк переймали його листи, які він надсилав одного по одному під час бабусиної хвороби, і навіть мама, розчулившись, смутно приказувала улюблену репліку своєї матері: «Сама Севіньє краще б не написала».
Шостого дня, улягаючи бабусиним просьбам, мама нібито пішла відпочити. Мені хотілося, щоб бабуся спокійно заснула, а Франсуаза посиділа біля неї. Та хоч як я просив, Франсуаза пішла собі; вона кохала бабусю; її провидливість і її песимізм підказували їй, що бабуся на тонку пряде. І вона намагалася глядіти за хворою якнайкраще. Але їй сказано, що прийшов монтер, добрий майстер, швагер її колишнього принципала, дуже шанований у нашому домі, де користувалися його послугами багато років, надто у Жюп’єна. Ми домовлялися про роботу ще перед бабусиною хворобою. Я вважав, що цього разу можна його відпровадити або звеліти почекати. Але Франсуазин етикет такого не допускав; так чинити з зацною людиною не випадає, а на бабусю можна в цьому разі й не зважати. За чверть години я в нестямі пішов по Франсуазу в кухню і побачив, що та стоїть на площадинці чорних сходів і гомонить собі з монтером, а вистоювання на сходах, дарма що там гуляють протяги, було вигідне тим, що Франсуаза могла, в разі чиєїсь появи в кухні, вдати, ніби вискочила за поріг попрощатися. Та ось
