У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Зрештою дукова порада не здивувала.мене. Я знав, що у Ґер-мантів про Д’єлафуа завжди згадували (хіба, може, трішечки шанобливіше), як про якогось нібито незрівнянного постачальника. Стара дукиня де Мортмар з дому Ґермантів (бозна, чому на згадку про дукинь майже завжди мовиться або: «Стара дукиня така-то», або, як вона молода, з лукавою міною, як на полотнах Ватто: «Маленька дукиня така-то») заводила майже механічно, підморгуючи, в разі тяжкого занедужання: «Д’єлафуа, Д’єлафуа», достоту як заводила б, замовляючи морозиво: «Пуаре Бланш» або птифур: «Ребате, Ребате». Але я ще не знав, що батько саме послав по Д’єлафуа.
Цієї миті мама, яка нетерпляче дожидалася балонів з киснем, потрібних для полегшення бабусиного дихання, сама вийшла до сіней, не сподіваючися застати там дука Ґермантського. Мені хотілося якось його сховати. Але переконаний, що це зараз чи не найголовніше, що матері це буде вельми приємно і що це конче потрібно для підтримання його репутації, репутації джентльмена з голови до п’ят, він схопив мене під руку і, хоча я опинався цьому ґвалтові, приказуючи: «Пане, пане, пане!», потяг до мами. «Зробіть мені ласку, велику ласку — познайомте мене з вашою ненькою!» — сказав він, ледь загнувшися на слові «ненька». Дук свято вірив, що то він робить їй ласку, тож-бо не міг не всміхнутися, зберігаючи заразом спочутливий вираз. Хоч-не-хоч, а я мусив відрекомендувати його, і тут пішли присідання та човгання — дук відбував увесь церемоніял чоломбиття. Дук навіть намірився справляти балачку, але мати, прибита горем, звеліла мені мерщій вертатися, а дукові навіть не відповіла. Дук, який сподівався, що його запросять до салону, зостався в сінях сам і зрештою пішов би геть, коли б не вчасна поява Сен-Лу, — той приїхав уранці до Парижа і прибіг довідатися про бабусине здоров’я.
«О, вона в добрій формі!» — гукнув радісно дук, хапаючи сест-ринця за ґудзика таким хапком, що мало не одірвав, і не звертаючи уваги на присутність у сінях моєї матері. Сен-Лу, попри своє щире співчуття моєму горю, не дуже побивався, що ми з ним не зустрілися, зважаючи на своє теперішнє ставлення до мене. Він пішов на буксирі у свого вуйка, бо той мав йому сказати щось дуже важливе, і нетямився з радощів, що для цього не треба буде пхатися до Донсьєра». Аби мені хто сказав, що треба перейти двір і я тебе тут побачу, я подумав би, що зі мною шуткують; як сказав би твій дружок Блок, що це водевіль». І, обіймаючи Робера за плече й ведучи його, він приказував: «Ха! ха! Мабуть, я оце торкнувся мотуза вішальника або щось у цьому дусі. Поталанило мені!» Це не означає, що дук Ґермантський був зле вихований, навпаки. Але він був із тих людей, хто нездатний влізти у шкуру інших, з тих, хто нагадує лікаря або смолоскипника, які зі скорботною міною кидають: «Яке це важке випробування!», а то ще й обіймають вас та потішають, й конання і похорон для них — тісний світський гурт, де вони стримано, але живорадісно шукають очима знайомого, аби погомоніти про всяку всячину, попросити його звести їх із кимось або посадити його до свого екіпажу й «підкинути». Дук Германський, віншуючи себе з тим, що якимсь вітром прибило його до сестринця, дивувався з материного поводження, поводження, проте, цілком природного. Згодом він розпатякував, що наскільки мій батько ґречний, настільки мати непривітна, що на неї іноді щось «нападає» і тоді до неї говори, не говори — не чує, що вона без царя в голові, чи, як мовиться, «несповна». А втім, за чутками, він покладав це частково на карб «околичностей» і заявляв, що вона була «дуже прибита» трагічною подією. Але .ноги йому ще свербіли від бажання чоломбиття і реверансів, які йому довелося урвати, і він так і не зумів поставити себе на місце, згорьованої мами і перед похороном запитував мене, чим я пробував її розважити.
Бабусин шваґер, чорноризець законник, якого я не знав, зателеграфував до Австралії, де був пріор його закону, і, скори-ставшися з особливої його ласки, явився до нас того самого дня, що й дук. Падкуючи за хворою, він творив при її узголів’ї молитви і впадав у медитацію, причому його очі так і свердлували бабусю. Коли бабуся лежала непритомна, я раптом бликнув на нього і мені стало його жаль: щоб оце так побивався чоловік. Моє співчуття його, либонь, здивувало, і тут сталося щось химерне. Він затулив обличчя долонями, як людина, занурена в болісні роздуми, але в чеканні на те, коли я відведу очі, залишив шпарку поміж пальцями. А ще я побачив, відриваючи від нього погляд, що його бистрі очі, користуючися з ослони долонь, пантрували, чи щире моє вболівання. Він зачаївся за нею, ніби в сутіні сповідальні. Здогадавшись, що мені його видно, він спустив ґратки. Згодом ми з ним сходилися, але ніхто з нас не згадував про ту хвилину. За якоюсь мовчазною угодою я вдавав, нібито не зауважив тоді його підглядання. У священиків, як і в лікарів-психіат-рів, є щось від слідчого судді. Зрештою хто з нас не має приятеля, хай і найщирішого, в чиєму минулому, а отже, і в нашому, не було такої хвилини, щодо якої ми воліємо вірити, ніби він її не пам’ятає?
Лікар упорснув бабусі морфію і, щоб їй дихалося легше, зажадав балонів з киснем. Мати, лікар, сестра тримали їх у руках; скоро один закінчувався, подавано інший. Я вийшов на хвильку з покою. А повернувшись, подумав, що чиниться якесь диво. Під приглушений акомпанемент безугавного шемрання бабуся нібито співала нам довгу радісну пісню, і співом цим, швидким і мелодійним, повнився увесь покій. Я зразу збагнув, що це в бабусі так само несвідомо, так само мимовільно, як недавнє хропіння. Може, це якийсь відгомін полекші, викликаної уколом. Загалом же це породжувалося (оскільки повітря проходило в груди інакше) чи не зміною регістру її дихання. Очищене подвійною
