У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
— Ваша бабуся безнадійна, — відкрився він. — Удар спричинений уремією. Сама з себе уремія не завжди смертельна, але тут рятунку нема. Зайве вам казати, який я був би радий помилитися. Зрештою ви в надійних руках, у вас Коттар. Даруйте, — сказав він, побачивши покоївку з чорним фраком. — Кажу ж, у мене обід у міністра торгівлі, а перед тим візита до пацієнта. Га! Життя не таке трояндове, як думають молодики.
І він подав мені ввічливо руку. Я причинив за собою двері, лакейчук провадив мене з бабусею, аж це розлігся дикий репет. Покоївка забула прорізати орденську петельку. Це забере ще десять хвилин! Професор ще гарикав, а я вже на порозі дивився на бабусю — гай-гай, вона вже не житець на цьому світі! Кожна істота така самотня. Ми поїхали додому.
Сонце стояло на вечірньому прузі; воно палахкотіло на безкраїй стіні, попід якою котив наш фіакр, перш ніж звернути в нашу вулицю. Відкинута тінь коня та повозу чорніла на пурпуровому вечірньому тливі, як жалобна колісниця на помпейській теракоті. Врешті ми прибули. Я посадив хвору в сінях унизу, а сам пішов попередити матір. Сказав, що бабусі нездужається, паморо-читься в голові. З перших моїх слів материне лице спотворила страшна розпука, але вже така смиренна, аж я збагнув, що та розпука жила в ній багато років, ладна вихлюпнутися назовні невідомого фатального дня. Вона ні про що не питала; можна сказати, що так само як злостивець любить прибільшувати чужі муки, вона з жалю до матері гнала від себе думки про те, що мати тяжко хвора, а головне — про те, що хвороба позначиться на її розумі. Маму тіпало; обличчя її плакало без сліз; вона звеліла послати до лікаря, та коли Франсуаза спитала, кому зле, мама не здобулася на відповідь, горло їй перещепило. Вона спустилася бігцем зі мною, тамуючи ридання й одвертаючи скривлене лице.
Бабуся сиділа на канапі в сінях, але встала при нашій появі, випросталася і весело замахала нам. Я запнув їй голову білою мережкою, бо на сходах гуляли протяги. Я боявся, що мама одразу помітить, як у бабусі змінився вид, як викривилися уста. Але моя обачність була даремна, мама підступила до бабусі впритул, поцілувала їй руку так, як поцілувала б у Бога, взяла її під лікоть і обережно-обережненько довела до ліфта, і в цій оберезі проглядав не лише страх зробити незграбний рух і завдати болю, а й покора істоти, нібито не гідної торкнутися чогось найціннішого для неї. Але ні разу вона не піднесла очей, не зазирнула у лице хворій. Може, аби бабуся не журилася на думку, що її вигляд стривожить дочку. Може, лякаючись, що зазнає надто гострого болю, щоб його подолати. Може, з пошани до бабусі, бо вважала, що було б блюзнірством побачити якийсь слід недоумства на цім коханім обличчі. Може, аби зберегти недіткнутим достеменний образ матері, освітлений розумом і добротою. Так піднімалися вони вгору поряд, бабуся, запнута накидкою, і мама, що одвертала очі від неї.
І ще одна особа, на яку не сміла глянути дочка, весь цей час добиралася без свердла до того, що чаїлося за зміненими бабу-синими рисами, пасла бабусю збаранілим, нескромним і лиховісним поглядом: Франсуаза. Не те щоб вона не любила щиро бабусі (мамин спокій її вразив і навіть обурив, бо вона сподівалася, що донька з плачем кинеться в мамині обійми), але вона мала вроджену схильність бачити все з гіршого боку, в ній змалку вживалися дві властивості, здавалося б, несумісні між собою, але за злиття одна з одною здатні тільки гартуватися: простацтво селючки, яка навіть не приховує прикрого вражіння, ба більше, перестраху перед видовищем фізичних змін, хоча делікатніше було б не давати цього навзнаки, і нечула брутальність хлопки, яка спершу обриває крильця бабці, а потім скручує шию курчатам, хлопки, здатної безсоромно споглядати муки живої плоті.
Коли найобережнішими Франсуазиними заходами бабусю вкладено до ліжка, та відчула, що тепер їй куди легше говорити. Очевидно, розрив або засніт судин, викликані уремією, були зовсім легкі. Ось тоді бабуся і намислила морально підбадьорити маму в найважчу хвилину її життя.
— Що це ти, доцю! — озвалася бабуся, беручи її за руку, а другою затуляючи уста, аби показати, що її харамаркання спричинене цим прикриттям долонею. — От як ти жалієш неньку! Гадаєш, різачка — така то вже й приємна річ?
Ось тоді вперше мамині палахкотючі очі вп’ялися в бабусині, поминаючи інші риси, і вона вимовила перше фальшиве заклят-тя, якого нам годі не дати.
— Мамо, ти скоро одужаєш, твоя донька ручається тобі.
І вкладаючи всесилу своєї любови, своєї волі, кинуту на бабусине уздбровлення, в поцілунок, якому цю любов і цю волю вона довірила і в якому зосередилися всі її думки, все її єство, аж до краю губів, вона покірно й побожно склала цей поцілунок на коханому чолі.
Бабуся нарікала; що ліва ї( нога щоразу, як вона хоче її підняти, впирається в якусь загату з коців. Але вона не усвідомлювала, що сама ту загату й утворює (і кожен Божий день даремно винуватила Франсуазу, що та зле застеляє ліжко). Конвульсивним рухом вона відкидала набік шумливий вал тонких вовняних коців, і ті нашаровувалися, ніби пісок у затоці, швидко замулюваній (якщо не ставилося греблі) осадами невтомного прибою.
Ми з мамою (хоча здогадлива і брутальна Франсуаза як стій завдавала нам брехню) нікому не признавалися, що бабуся хвора, ніби цим признанням могли врадувати її ворогів, яких зрештою вона не мала; нам легше було доводити, що їй не так уже й зле, і цей інстинкт був зрідні тому інстинктові, який підказував мені, що оскільки Андре так уболіває за Альбертину, то виходить, вона,
Андре, любить її не так-то вже й палко. Це саме явище спостерігається як в окремих осіб, так і в добу великих розрухів у масах. Під час війни
