У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

дією морфію та кисню, бабусине дихання не було вже болісне, скигливе, а навальним, легким ковзанярем ковзало назустріч любому флюїдові. Може, з її віддихом, нечутним, як подмух вітру в очеретах, зливалося щось подібне до зітхань людини, коли та спускає дух перед своєю кончиною і здається, ніби вона мучиться чи раює, хоча насправді вже нічого не відчуває; зітхання ці, не міняючи ритму, збагачували довгу музичну фразу, і фраза підносилася, злинала вище, потім опадала, щоб знову вихопитися зі звільнених грудей у гонитві за киснем. Але, вибуявши на такі висоти і пролунавши з такою всесилою, спів той — злитий із млосно-благальним шемранням, вряди-годи ніби стихав — достоту висхле джерело.

Коли Франсуазу щось сильно в’ялило, вона даремно силкувалася передати свої почуття, бо передати їх не вміла. Вона побачила, що бабусі рясту вже не топтати, і її потягло на щируван-ня. Але здобулася Франсуаза лише на такі слова: «Я зовсім сама не своя», і тон її дуже нагадував той, яким вона говорила, об’ївшися капусняку: «Гнітить мене під ложечкою», і в обох випадках це лунало природніше, ніж вона думала. Почуття свої вона висловлювала погано, а проте горе її було дуже велике, і воно посилювалося ще й жалем, що її донька пропадає в Ком-брЬ (молода парижанка казала, що в цьому Комбре вона, дивись, ще й помре) і, найімовірніше, не потрапить на похорон, тим часом Франсуаза уявляла його собі як щось надзвичайно врочисте. Знаючи нашу стриманість, вона про всяк випадок попрохала Жюп’єна, аби він на тому тижні приходив до неї щодня. Вона знала, що він буде заклопотаний саме тоді, коли відбуватиметься похорон. їй хотілося, коли він повернеться, принаймні все йому «переказати».

Уже кілька ночей поспіль батько, дід і один наш кревняк чергували, не виходячи з дому. їхня невсипуща самовідданість зрештою обернулася маскою байдужосте, а від породженого цим конанням тривалого неробства вони зрештою пустилися в балачки, які зазвичай ведуться в залізничному вагоні. Зрештою той кузен (братан моєї бабусі в перших) викликав у мене не меншу неприязнь, ніж в інших заслужену шану.

Його завжди «відкопували» при тарапатах, він не відходив од смертного ложа, і родичі, переконані чомусь, що він делікатного здоров’я, хоча з себе був дебелень, говорив як не басом, то баритоном і носив бороду лопатою, упрохували його наздогад буряків не ходити на цвинтар. Я знав загодя, що мама, думаючи про інших, навіть як у неї самої краялося серце, скаже йому якось інакше те, що він звик чути завжди:

— Обіцяйте мені, що не прийдете завтра. Задля неї. Принаймні не ходіть аж туди. Вона просила вас не приходити.

Нічого не допомагало; він завжди являвся у дім перший, через що його в іншому середовищі й охрещено таким прізвиськом, яке було нам невідоме: «Замість квітів на домовину». Перш ніж побувати скрізь, він завжди завбачував усе, і віддячувалися йому своєрідно: «Таким, як ви, дякую не кажуть».

— Що? — спитав гучно дід — він став приглухуватий і не розчув чогось, що сказав кузен моєму батькові.

— Нічого, — .відповів кузен. — Я тільки сказав, що дістав листа з Комбре — там сльота, а тут сонечко припікає.

— Але барометр упав, — озвався батько.

— Де, ви кажете, сльота? — перепитав дідусь.

— У Комбре.

— А, мене це не дивує. Коли тут негода, у Комбре гарно, і навпаки. Ой лишенько! Ви згадали Комбре. А Леґранденові хто написав?

— Атож, не клопочіться, його попереджено, — відказав кузен, чиї щоки, чорні від густого заросту, непомітно розсувала усмішка від задоволення, що він про це подбав.

Аж це батько гайнув за двері, а я подумав: чи не зайшло чого радісного чи зловісного? Одначе то тільки прибув доктор Д’єлафуа.

Батько зустрів його в суміжній світлиці, ніби актора, готового вийти на сцену. Це світило запрошувано не для лікування, а для засвідчення факту, як запрошувано нотаря. Доктор Д’єлафуа, мабуть, був великий лікар, чудовий викладач; окрім тих характерних ролей, які він виконував блискуче, він грав ще одну і в ній протягом сорока років не знав собі рівних; ця роля така сама своєрідна, як роля резонера, скарамуша чи шляхетного батька, зводилася до констатації агонії або смерти. Його ім’я було запорукою того, що він у цьому амплуа і на слизькому не спіткнеться, і коли служниця виголошувала: «Пан Д’єлафуа!» — вам здавалося, ніби ставлять Мольєра. Гоноровитості постави відповідала невловна гнучкість його напрочуд стрункої фігури. Гарне обличчя пашіло менше своєю вродою лише через болісну подію. Убраний у гожий чорний сурдут, професор зайшов, стриманий у своєму сумі; він не висловив співчуття, бо воно пролунало б нещиро, не допустився бодай найменшої нетактовности. При смертній постелі саме він, а не дук Ґермантський показав себе великим паном. Він оглянув бабусю, не докучаючи їй і поводя-чися надзвичайно коректно з лікарем-ординатором, а потім шепнув кілька слів моєму батькові й шанобливо вклонився матері. Я відчував, що батько мало не сказав їй: «Професор Д’єлафуа». Але професор, щоб не бентежити її, вже відвернувся і чудово розіграв відхід, попереду, з найприроднішою міною, взявши з собою конверта. Він нібито його й не бачив, і ми аж самі похопилися, чи ж уручено йому гонорар, бо він його кудись тицьнув зі спритністю штукаря, не тільки не втрачаючи нічого від свого гонору, а навіть ще більше гоноруючись: бачте, який я, відомий лікар-консультант, у довгому сурдуті з шовковими вилогами, з прегарною головою, сповненою шляхетного жалю. Його спокій і жвавість свідчили про те, що хай би його й чекало сто таких-от візит, він не хоче виказувати жодного поспіху. Бо був він живий образ такту, розуму, доброти. Цієї незвичайної людини вже нема на світі. Інші лікарі, інші професори, мабуть, не поступаються йому, а чимось, може, й перевищують його. Проте «амплуа», в якому його знання, його фізичні дані, його добре виховання забезпечували йому постійний успіх, уже нема, а все через брак наступників. Мама навіть не помітила пана Д’єлафуа: окрім бабусі, для неї не існувало нічого. Я пригадую (тут я забігаю наперед), що на цвинтарі, де вона, подібна до вихідця