У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст
Одного такого дня, коли, за народним прислів’ям, не знаєш, якому святому молитися, бо бабуся кахикала і чхала без упину, ми надумали вдатися до лікаря X за порадою кревняка, який запевняв, що це світило поставить нашу хвору на ноги за три дні. Світські люди завжди так відгукуються про своїх лікарів і вірять їм, як вірила Франсуаза в газетну рекламу. Світило явилося зі своєю торбинкою, натоптаною, як Еолів ворок, усіма нежитями своїх пацієнтів. Бабуся противилася всякому оглядові. А ми, збентежені тим, що даремно потурбували ординатора, вдовольнили його бажання оглянути наші носи, хоча ті й були справні. Одначе світило заявило, що ні, не справні і що мігрень або різачка, хвороба серця або цукриця — все це занедбаний ніс. Кожному з нас він сказав: «От у вас невеличкий твердий напух, не зайве б оглянути ще раз. Не тягніть із цим. Я зроблю вам кілька припікань, і ви врятовані». І хоча в головах у нас було зовсім інше, ми запитували себе: «Врятовані від чого?» Коротко, у всіх нас були нездорові носи. Помилявся лікар в одному: він заявляв, що ми вже хворі. Бо назавтра його огляд і попереднє чищення зробили своє: кожен із нас схопив нежить. Коли лікар спіткав на вулиці мого батька, який натужно бухикав, він посміхнувся на думку, що тільки неук приписав би цю хворобу його втручанню. Він оглядав нас, коли ми вже позахворювали.
Бабусина хвороба дала різним людям нагоду виказати надмір чи нестачу симпатії, і це дивувало нас не менше, ніж характер нещастя, яке відкрило перед нами ланцюги околичностей чи навіть вияви доброзичливосте, яких ми ніяк не сподівалися. Знаки уваги, виявлені тими, хто приходив дізнатися про бабусине самопочуття, свідчили про небезпеку її становища, яку ми все ще недостатньо відмежували, відокремили від безлічі болісних вражень, що ми переживали біля її постелі. Ми вдарили телеграму її комбрейським сестрам, але ті не приїхали. Вони відкрили співака, який частував їх чудовою камерною музикою; у цій музиці вони сподівалися зачерпнути куди більше духовного скорботно-піднесеного зосередження, ніж за чування біля узголів’я хворої, хоч би як химерно звучало це для інших. Пані Сазра написала мамі, але так могла б написати особа, з якою нас навік розвели (розрив стався через її дрейфусарство) зненацька розбиті заручини. Зате Берґотт учащав щодня і кілька годин просиджував зі мною.
Він здавна любив заявлятися туди, де чув себе як удома. Але давніше Берґотт мав звичку ходити туди, де міг балакати безугавно і де його не перебивали, а нині — туди, де міг відмовчуватися і ніхто його не тягнув за язика. Бо він був дуже хворий. Одні казали, що в нього альбумінурія, як у бабусі, інші, — що пухлина. Він марнів, насилу спинався нашими сходами і ще важче спускався. Хоча й чіплявся за поренчата, а проте раз у раз зашпортувався; по-моєму, він куди б охочіше сидів удома, якби не страх відбитися від людей, вийти в тираж; ба! — якою жвавою я пам’ятав цю «людину з борідкою», але він давно зійшов на пси. Берґотт осліп і язик йому заплітався.
Зате його книги, досі відомі лише еліті й популяризовані несміливими спробами пані Сванн, нині набували величезного розголосу серед масового читача, і в очах усіх він виріс у неабияку величину. Відомо, що декотрі письменники здобувають уже посмертну славу. Але Берґоттові випало прижиттєве щастя, ще тільки спроквола прошкуючи до смерти, бачити похід його творів до Визнання. Померлому письменникові слава принаймні не докучає. Блиск його ймення не сягає за могильний камінь. Глухоти його вічного сну не пробиває галас Хвали. Але для Берґотта цього контрасту ще не існувало. Його снаги ще вистачало на те, щоб страждати від марноти. Він ще дибав, хай і на превелику силу, а його книги-брикухи, як кохані доньки, чиє молоде буяння і галасливі розваги іноді втомлюють батьків, щодня приводили до його ліжка нових шанувальників.
Його візити до нас на кілька років спізнилися для мене, бо моє захоплення ним пригасло. І це не суперечило тому, що слава його зростала. Як правило, поки твір одного письменника робиться загальноприступним і святкує перемогу, виходить у світ твір іншого письменника, ще незнаного, і вибагливі читачі починають творити новий культ намість того, що вже успішно утвердився. Фрази у Берґотгових книгах, які я читав і перечитував, стояли чітко переді мною, як мої власні думки, як меблі у моїй кімнаті чи карети на вулиці. У його книгах усе було добре видно, якщо й не так, як завжди, то бодай так, як привчив нас бачити він. Аж це новий письменник пускає друком книги, де зв’язок між речами зовсім інший, ніж зв’язок звичний для мене, і то настільки, що майже годі щось уторопати. Він пише так: «Поливальні рукави любили цей гарний гомін доріг (це мені розумно, і я лечу думкою по узбіччю), які щоп’ять хвилин відходили від Бріана та Ююделя». Тут я вже нічого не втну: я сподівався назви міста, а мені підсовують прізвище особи. Але я відчуваю: фраза написана незле, то я, недолуга і незграба, не розшолопаю що й до чого. Я беру новий розгін і щосили мкну до того місця, звідки мені відкриється нова логіка. І щоразу, добігши десь до половини фрази, я грьопаю, як згодом у полку під час вправ на поперечках. А проте я захоплююся новим письменником, як захоплюється незграбний хлопчик, одержавши з гімнастики одиницю, своїм спритним товаришем. Натомість я вже не так захоплююся Берґот-том, його прозорість видається нині мені хибою. Був час, коли всі речі зараз же впізнавалися на Фромантенових і не впізнавалися на Ренуарових полотнах.
Гурмани кажуть нам сьогодні, що Ренуар — великий маляр XVIII сторіччя. Але вони забувають про Час та про те, що навіть наприкінці XIX сторіччя далеко не всі визнавали Ренуара за великого мистця. Аби заслужити на таке високе звання, оригінальний маляр чи оригінальний письменник діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою не завжди до шми-ги пацієнтам. По завершенні курсу лікар велить нам: «Тепер дивіться». І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний
