Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко
Калокір довго після цього стояв сам на сліпучо-білій косі, схожий у своєму темному одязі на високу жердину, і все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрії, на хвилі.
Надвечір усі лодії зібрались на Білих берегах. Ще завидна вони переїхали до острова Елферія[148], щоб там безпечно налити повні бочки прісної води, оглянути перед далекою дорогою щогли, реї, вітрила.
Наступного дня дуже рано, тільки денниця запалилась у небі, на лодіях підняли укоті, поставили вітрила. Під свіжим вранішнім вітром, ніби чайки, що розправляють крила, лодії одривались одна по одній від Білих берегів, виходили ключами у безмежне Руське море.
Свіжий вітер зі сходу не вщух за ніч. На тлі темно-синього неба, на якому ще палахкотіли зорі, вималювались обриси щогл і вітрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосів, в уключинах рипіли весла.
Зробивши широке півколо, лодії розгорнулись по чотири-п’ять у ряд і, то підіймаючись на високій хвилі, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захід.
У цю передсвітанкову годину море, ніби стомившись від безугавної шаленої ночі, було роздратоване, зле. На сході ледь-ледь прорізалась золота смужечка світанку. Низько над морем мчали розірвані на шмаття хмари. З шумом і плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летіли, вирували розлютовані хвилі. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сіру піну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летіли сполошені чайки й скиглили: «Ки-и-ги… Ки-и-ги!..»
Раптом небом пропливли спочатку бузкові, далі рожеві, а потім голубі пасмуги. Враз згасли, ніби провалилися в безодню, всі зорі, тільки одна із них – така ясна, зеленкувата, як дорогоцінний камінь ізмарагд, – ще спробувала трепетати, ніби спіймана в сітку риба, і також зникла. Останні шматки хмар росою впали на хвилі, небо стало чистим, голубим, вітер дихнув теплотою, на море впала тиша – злягли хвилі, замовкли чайки. І тоді край неба спалахнула, загорілася і встала золота корона, ще якась мить – і корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить – і над обрієм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке сліпуче, що на нього боляче було дивитись…
На лодіях у цю хвилину ніхто не спав. Хто з дружинників прибирав у човнах, хто порався біля вітрил, хто лагодив зброю – чистив щит, гострив спис, одточував меч, а хто готував страву, – але всі вони, як велів покон, встали, коли сонце з’явилось на обрії. Бо сонце – це дарунок богів, це – життя, це – радість, щастя. Вої промовляли слова молитви:
Сонце! Ти тікаєш від нас – і настає холодна, темна ніч.
Сонце! Ти встаєш – і навкруг з’являється життя,
зацвітає земля і радіють люди,
Спасибі Перуну, що кожного ранку посилає нам сонце,
Славимо й тебе – ясне, гаряче, життєдайне сонце!
Князь Святослав, що тільки-но вмився свіжою солоною водою і що так само, як і всі його вої, стояв у цю хвилину на носі лодії, чув, як лунають ці слова, і душу його пройняли трепет, радість, щастя життя.
4
У той час, коли князь Святослав на п’ятистах лодіях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Дніпром, а далі Руським морем, вої земель Русі, яких було тисяч тридцять, на чолі з князем Улібом і воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом.
Тут, у полі, їм треба було стерегтись печенігів, чотири орди яких пересувались тоді між Доном і Дніпром, ще чотири блукали над порогами і на правому березі Дніпра на чолі з каганом Курею.
На своїх маленьких, але жилавих і невтомних конях печеніги хмарою пересувались у полі, де не було доріг, на ніч ставали улусами, до яких на той час підтягались кибитки з жонами, дітьми й скарбом. А на ранок тільки самотній димок, прим’ята тирса та кінський кізяк залишались на місці, де вони стояли.
Вої Русі, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всі ці орди разом. А все ж, починаючи від самого Києва, далеко попереду, так, що її навіть не було видно, їхала, розсипавшись широким півколом, сторожа. Їхала сторожа й понад самим берегом Дніпра, а також і на захід від війська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полі. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самі ж виходили на вершину і довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись від сліпучих променів сонця, дивились у далечінь.
Широке, безмежне поле лежало перед ним. У цю весняну пору було воно свіже, пахуче, все застелене травами, всіяне квітами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера від талих снігів, на берегах їх хилились під подихом вітру і шуміли комиші, по землі там повзла молода, соковита гусятниця, у якій у найбільшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, між стеблами жовтими й червоними вогниками жевріли тюльпани, колихались голубі гіацинти.
Полю не було ні кінця, ні меж, величного спокою його не порушував жоден звук. Воно нагадувало спокійне, безбережне море, і тільки високі могили, які синіли вдалині над Дніпром і довгими рядами тяглись уздовж всього поля, свідчили про те, що тут не завжди було так тихо й спокійно, що земля, на якій тепер так буйно росли трави й цвіли квіти, полита людською кров’ю.
І зараз сторожа зосереджено дивилась у далечінь степів, пильнувала, щоб звідти не вийшов ворог, щоб марно не пролилась людська кров. Але в полі нікого не було видно. Вдалині пропливав табун, але то були дикі коні. Мабуть, перелякана ними, круто завертала й мчала в безвість горбоноса сайга. Далеко в полі, як вої, крокували дрохви, на могилі, поряд з сторожею, вилазив із нори й починав свистіти байбак, із трав пурхали й ніби по невидимих східцях підіймались у небо жайворони, вони висіли так високо, що їх не можна було помітити оком. Тихо, спокійно було в полі.
А все ж печеніги блукали і в полі, й над берегами Дніпра. Часто на світанні, їдучи полем, сторожа натрапляла на вогнище, у якому під сірим попелом дотлівав жар, навкруг широким колом були витолочені трави, валялись обгризені кістки. Печеніги були десь близько, за обрієм. Вони знали, що в полі йде княже військо, але знали і силу його, а тому й тікали. Пильно дивилась вперед сторожа, обережно
