Святослав (укр.) - Семен Дмитрович Скляренко

Попереду всього війська йшло чоло, – головний полк, – тисяча гриднів князя Святослава на чолі з князем Улібом, воєводою Свенелдом і воєводами від полків усіх земель. Вони їхали на баских конях, під знаменами, у шоломах, з мечами й луками біля поясів. А позад них гарцювали на конях і ринді[149], що везли про запас кольчуги, броні.

Ще два полки на чолі з князем чернігівським і переяславським їхали по обидві руки від головного полку – щоб одбити удар, якби ворог насмілився вилетіти десь від Дніпра чи від червенських городів, і щоб підтримати головний полк, якщо ворог з’явиться просто перед чолом.

Слідом за цими полками, одірвавшись на поприще, два або й три, посувались поволі – всі пішо – вої земель. Вони йшли не скопом, а тисячами, кожна земля на чолі з воєводою своїм, що їхав попереду на коні з малою дружиною.

Багато різних полків посувались полем. Поруч із кількома тисячами Полянської землі ішла тисяча деревських воїв, у полі йшли новгородці, радомичі, сіверяни і навіть в’ятичі й чудь заволоцька. Це були бородаті, вусаті люди з довгим волоссям, але було між ними багато й молодих, юних. Ішли вони в постолах, черев’ї, а часом і босі, зброя в них була різна – у декого мечі, луки, списи, у декого рогатини або ножі за поясами.

А ще далі, за всіма тисячами, і знову півколом, яке ніби прикривало військо ззаду, на возах, запряжених кіньми й волами, везли зброю – великі самостріли, пороки, луки, стріли. Тут же лежали й харчі – борошно, солона веприна, мед, сіль, а за возами вої, часто їхні жони гнали табуни корів, телят, овець.

Важким, повільним кроком, залишаючи по собі хмари іржавої куряви, з гамором одходили вони все далі й далі від Києва, крокували в полі з ранку до пізнього вечора, тільки на ніч зупинялись. Стан робили здебільшого на берегах озер і рік, де привільно було з водою, деревом. Тоді полк підходив до полку, у річці хлюпала вода, над берегами спалахували вогні, скрізь лунали голоси, іржали коні.

Проте ніхто не забував і про підступного ворога – навкруг стану півколом ставили й зв’язували вози, малі дружини ходили всю ніч навкруг у полі, кінна сторожа виїжджала далі, стояла по могилах.

Стан швидко затихав, пригасали вогнища. Люди спали, впавши на траву, просто неба, щоб прокинутись задовго до світанку, швидко зібратись і йти далі, все далі від Києва, до Дунаю.

5

Разом із всіма воями, у другій тисячі, на чолі якої їхав воєвода Гринь, у сотні Добислава і в десятку, праву руку якого вів кузнець Мутор, ішов Микула.

Спочатку йому було дуже важко – все згадував рідну весь, жону, думав, як житиме вона без нього. Навіть у снах бачив – ходить ніби Віста на одному березі ріки, він – на іншому. Вона простягає до нього руки, кличе, а він одгукнутись не може. Важко було й через те, що не доводилось йому ходити на брань, жити серед воїв княжих. Батько Ант, дід Уліб, брати Сварг і Бразд – о, ті бували в походах і на бранях, вміли тримати зброю, знали, що з нею робити.

А який воїн з Микули? Він оглядав сам себе й дивувався – ноги довгі, кривуваті, ступні як у ведмедя, руки також довгі, не знаєш, де їх подіти, на голові ціла грива, борода й вуси одросли, вицвіли на сонці.

Знову ж – зброя! У багатьох вона була нова, кольчуги клепані з тонких пластин, мечі у декого харалужні. А в Микули – кована, дідівська, незручна. Щит і лук у нього бовтались на мотузку за спиною, тул із стрілами все сповзав і сповзав з пояса.

Навіть Добислав довго дивився на нього, а потім сказав:

– Ти, Микуло, лук чіпляєш не там, де треба. Ти ж на брані стрілятимеш поперед себе, а не позад. І стріли в тебе чомусь висять не там. Почепи-бо все на місце, будеш воїн справжній.

Важко, дуже важко доводилось у першому поході сину старійшини Анта. Він ішов у полі босий, бо постолів вистачило на один день, а плести нові було ніколи. Але це не турбувало його, – він міг так іти не тільки до Дунаю, а й через море. Не боявся Микула й діла: коли зупинялись на ніч, котив вози, зв’язував їх мотузами й ремінням, копав разом з усіма рів навкруг стану. Коли вої вечеряли, він також був перший, гриз веприну, закушував сухим коржем, запивав водою – одразу й засинав…

Відпочивши трохи, Микула прокидався, сідав і вже не міг заснути. Чому – цього сам не знав. Якось моторошно, тоскно йому було, він чогось ніби не розумів, чогось не знав. Але чого, чого? Про це сам себе й запитував Микула.

І почалось це недавно, від Києва, з того часу, коли проминули вони Перевесище, вийшли в поле на Червенський шлях, де вряди-годи траплялись порожні гостиниці, а в ярах і на берегах рік стояли княжі села й прості весі, де жили роб’ї люди, смерди.

Іти тут було безпечно, сюди ніколи не залітали печеніги. Про що, здавалося, міг думати й турбуватись Микула? Але він ішов важким кроком, лук усе теліпався й теліпався за спиною, тул із стрілами все сповзав межи ноги. Вночі Микула не міг спати.

Через кілька днів вони опинились край Полянської землі, над Россю, де стояло ще одне княже село, вої говорили – самої княгині Ольги. Вої як вої: багато з них пішло на ніч у село; молоді – погуляти, старі – побесідувати. Люди в княжому селі були, як і скрізь, – прості поляни, багато їх прийшло до стану над Россю, й серед темряви ночі то тут, то там можна було бачити, як сидять біля вогнищ вої в шоломах і темні, бородаті смерди, княжі люди…

Микула нікуди не пішов. Повечерявши разом зі всіма, він ліг під кущем на скелі над Россю, помостив собі в голови шолом та свиту, заплющив очі й у тиші, яку порушували далекі голоси біля вогнищ та ще пересвист солов’їв у гущавині за скелями, заснув.

Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сів, протер очі.

Нічого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорі, високо в небі, пас отари великих і малих зірок місяць. На ньому викарбуваний був Перунів знак – воїн з списом-тризубцем. До місяця підкрадались