Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст

Тереза. Тереза. Тереза. Тереза. Він писав, мов одержимий, годину за годиною, рядки одного імені — це ж треба було, мабуть, витратити цілу вічність.

К. запитав мене, чи знаю я, хто така Тереза. Я відповів, що не знаю; я не знав ніякої Терези. І тепер не знаю, напевно. Не знаю, кого хлопчик мав на увазі, якщо тільки не шукати метафізичних відповідей, а я таких намірів не маю. Але в цьому разі можна припустити, що це свята Тереза від Дитятка Ісуса, покровителька всіх зневажених, і тоді хлопчик, дійсно, в глибинному мороку свого страху, міг витворити власну вервицю.

Ці короткі, вибруднені нечистотами записки.

«Я, мабуть, і досі свого роду людина».

Сьогодні над озером знову стелився туман. Крига зійшла.

Я ретельно оглядаю свій фікус. Мертві добре вміють замасковувати свою смерть: листя досі немає.

Якийсь час про Пінона писали дуже часто. Потім дедалі рідше. В останні роки його життя.

У деяких статтях ішлося про секту.

Восени 1930 року в Лос-Анджелес приїхав на гастролі чоловік-потвора, тобто монстр, на ім’я Антон Лаві; у жовтні того ж року він покинув мандрівний цирк. Пінон гастролював з іншим цирком. Сьогодні важко підрахувати, скільки мандрівних труп з монстрами існувало в той час, але, без сумніву, кульмінація припала на 20-і роки. Хай там як, а Лаві й Пінон якимось чином познайомилися.

Через два місяці після прибуття у Лос-Анджелес Лаві заснував секту, релігійну секту, у якій сповідували поклоніння Сатані.

Лаві мав пухлину на всю праву щоку. Вона починалася від чола, обростала навколо ока, покривала скроню, щоку й закінчувалася на жовнах. Пухлина виступала на п’ять сантиметрів і була синюшного кольору. Можна сказати: пухлина була велетенською, але не потворною, родима пляма, схожа на гігантську чорно-синю жабу, яка колись присмокталася до його обличчя і зруйнувала йому життя, однак не перетворила на справжнього монстра.

Не існувало жодного імені, яким можна було б на­звати Лаві. Ні людина-змія, ні людина-собака, ні людина-вовк, ні людина-крокодил — ніхто. Він був ніким, перебував у сірій зоні між людиною та монстром, у ліпшому випадку, дуже невиразним монстром, який міг виступати в прелюдії до виступів справжніх, цікавих, автентичних потвор. Своєрідний розігрів перед справжніми зірками.

Він заснував релігійну громаду у Вествуді, у Лос-­Анджелесі, але вже за рік переїхав зі своїми адептами в Сан Франциско, де його згромадження «Сатанинська церква Сан Франциско» зажило неабиякої слави. Церква дуже швидко обросла чутками, однак факти з часом втратили свою сенсаційність.

Усе дуже просто. Секта поклонялася Сатані, а її членами були самі лише люди з потворними каліцтвами. Секта була церквою монстрів і нічим більше, церквою потвор і покручів. Можна ще сказати: збориськом людей, чия належність до людства піддавалася сумніву.

Сатана, знехтуваний і скинутий з небес янгол, став богом секти. Йому й молилися, сповідуючи гуманістичну, а не богословську віру. Якщо в християн центральною фігурою був Бог, то в сатаністів — людина. Якщо Син Божий вознісся на небо, то Сатану скинули вниз, до людей, де він і зостався. Таким чином він став покровителем знехтуваних, Богом відкинутих, Богом невдах, недосконалих і упосліджених, тобто Богом людей. Йому вони поклонялися, і їхня віра була людяною. Поставлені перед запитанням «що таке людина?», запитанням, яке члени секти не раз задавали собі, бажаючи особисто знайти відповідь, — отож, ставлячи собі таке запитання, вони самі себе використовували як відповідь, принаймні намагалися.

Вони протиставляли самих себе вірі в нормальну, доладно збудовану, не бридку людину. Потворність, знехтуваність стали пробним каменем, доказом існування того, на чиєму боці стояла людина. Тож якщо Бог колись зневажив Сатану, то монстри зневажили Бога.

Все було дуже просто, можливо, надто просто. Однак істина для них поставала очевидною: вони вважали себе найголовнішими захисниками людини. Вони стояли біля останньої межі людини і там, біля тієї межі, окопались табором.

Пінон приєднався до секти навесні 1931 року.

Збереглася одна-єдина фотографія, яка свідчила про діяльність секти; її, до речі, опубліковано в книжці «Життя монстра».

Це групова фотографія. Сатаністи сфотографовані в приміщенні, де правилися чорні меси. Приміщення видається дуже скромним, можливо, якийсь підвал або гараж, видно голі стіни з дивними знаками, довгий стіл і стільці, поставлені спинками до камери. Із задньої стіни звисає завіса (чорна?), на столі — класичні атрибути чорної меси: два свічники з чорними запаленими свічками, кругла чаша, два недбало схрещені ножі, кілька незрозумілих книг.

За столом — учасники меси.

Під фотографією вказано імена. Цей список має трохи кумедний вигляд, бо того, хто підписував фото, більше цікавила потворність учасників, аніж їхня віра. Названі сестри Едіт і Гелен Морріс (59 і 48 сантиметрів зросту відповідно), але більшість зазначено під сценічними іменами. Там є міс Пінгвін, у неї неймовірно короткі ноги, всього лиш один дециметр, і пласкі стопи без великих пальців; міс Сюзі (жінка з крокодиловою шкірою), жінка-слон, троє мавпоподібних чоловіків, всуціль поросла волоссям жінка. На столі — Адріан Джеффічефф, людина-собака.

На фото також стоїть Антон Лаві, засновник секти, зі своєю характерною пухлиною на пів обличчя.

Загалом, приблизно до 16 осіб. Ніхто не усміхається. Вони судомно тримаються попід руки, ніби щось має статися, ніби бояться нападу ворога, ніби щойно приготувалися, ніби будь-що вирішили триматися разом. Усі дивляться просто в камеру.

Крайній ліворуч — Паскаль Пінон з високо піднятою подвійною головою. Він несе свою дружину мовби шахтарський ліхтарик, хоча ні, я помилився, раптом я завважую, що він по-різному тримає свою голову й голову дружини.

Як шолом? Готовий до боротьби.

Мені дедалі частіше сниться Пінон. Він став звичною часткою ночей, майже буденною з’явою. Всі старі сни повторюються, я зазвичай не вмію їх витлумачити, однак Пінон завжди присутній. А це нове у снах. Він дедалі більше домінує.

Уві сні все раціональне й цілком піддається поясненню. Все непояснюване поруч, але я розумію. Нічого дивного. Все піддається тлумаченню.

Сьогодні вночі наснилося: я сидів з Піноном і його дружиною над морем, біля самого прибою. Ми розпалили багаття. Я тримав його за руку, Марія, як завжди, співала нам, не гнівно, а сумовито, безгучно й виразно; співала, як завжди, а ми, як завжди, розуміли й любили її спів.

Вона знала, що ми розуміємо.

І все ж ми перебували в моєму старому сні, уві сні, який раніше завжди мене лякав, не те, що тепер, коли мене огортало їхнє безумовне кохання. Небо було як у старому сні, зовсім темне, і я