Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Мене не покинули, -- закричав він. І всі шуми в лісі, цвіркуни, цикадки, ворони… кого він знав, перелякано замовкли.

Він пішов геть, стиснувши маленькі кулачки. Ця жінка йому нічого не скаже.

Через кілька годин, повний каяття, повернувся, щоб дати їй вечерю.

“Я подбаю про неї, мабуть, її мати теж її загубила і цієї ночі не знайде.” Він знав, що жінка була вже старою, щоб мати живу маму, але вона сказала “у всіх на світі один батько і одна мати”, хоча в його випадку було п‘ять матерів і жодного батька. Треба буде запитати в матерів, чому він відрізняється. Або чому старенька жінка брехала.

Хлопчик не бажав, щоб побита жінка пережила такий голод і такий страх, як він у перші ночі. В лісі було страшно, особливо якщо поблизу вили вовки.

Він нарвав кілька жовтих, солодких на смак квіток і зі своєї схованки обрав трохи ягід ожини, які ще не надто розм‘якли.

В сутінках йому було важко знайти клітку, вона була захована серед дерев, що вилися біля річки, але коли він наблизився, то почув шум води й слідував за нею, аж поки не прийшов на місце.

-- Жінко, жінко! – закричав хлопчик, коли побачив, що вона не рухається.

“Я запізнився, вона вже заснула і залишилася без вечері.”

Хлопчик вирішив приглянути за нею, на випадок, якщо вночі прийдуть лисиці чи кабани, він взяв суху гілку, яка послужить йому за зброю і пошукав у траві листя, яке б трохи зігріло його, але нічого не знайшов. Він змирився, що доведеться тремтіти ще одну холодну і вологу ніч на березі річки. Він з‘їв тільки жовті пелюстки, а три ожини зберіг для жінки.

“Завтра, коли вона прокинеться, то буде дуже голодна”, подумав.

Хлопчик знайшов притулок під каштаном, який прихистив його від вологи річки, неподалік від клітки. Він згорнувся калачиком і заснув, змучений почуттями, що нагромадилися за весь день.

Вранці його розбудили крики. Вони походили від кількох чоловіків і відразу ж затихли.

Переляканий, він заховався за грубим стовбуром каштана, а коли страх минув, вирішив поглянути.

Звідти йому було видно тільки як хитається клітка. Переляканий він підійшов, хотів закричати: ”Жінко, прокидайтеся!”, але погане передчуття чи обережність, які в нього розвинулися за чотири місяці під голим небом, підказали йому, що це погана ідея.

І це була погана ідея, коли він наблизився, то зауважив, що жінка була вже нерухома і холодна.

Вона померла вночі.

Але за кілька метрів, біля її ніг, майже непомітні у високій траві, він побачив ще два трупи. З колотими ранами на спині. Два чоловіка, такі ж солдати, які інколи заходили в миловарню. Вони не рухалися, тож хлопчик зібрав свою відвагу, підійшов і доторкнувся до їхніх щік. Вони були ще теплі. Померли недавно. Крики походили з їхніх відкритих ротів.

“Хто це зробив? – спромігся він запитати себе, з жахом в очах. – Точно не вовки. Жінка померла сама, але хтось вбив солдатів.”

Ще один крик в нього за спиною змусив його втікати.

-- У неї біла ряса! Мабуть, це одна з дівчаток з миловарні.

Хлопчик біг, підібравши поділ, щоб не зашпортатися, але цього було недостатньо. Весь тягар світу звалився на нього і чоловік, який його переслідував, легко повалив його на землю.

-- Погляньте, мій сеньйоре! Здається ми знайшли винну, -- сказав він, але жалюгідна спроба втекти оголила сором хлопчика.

-- Ні, -- поправився, -- винного у різанині. Це той лісовий хлопчик, про якого стільки зі страхом говорили лісоруби й бджолярі. Але не дивлячись на його жахливі злочини, я не думаю, що він одержимий бісом.

Хлопчик не бачив сеньйора, до якого той говорив, товстий солдат перевернув його до землі й руками притиснув спину. Хлопчика здивувало і збентежило те, що солдат засунув йому в руку якийсь твердий предмет і змусив стиснути долоню.

-- Ми знайшли вбивцю… молодих миловарок. Погляньте, він досі тримає закривавлений кинджал.

5 Розбещення ангела

ЕЛЕОНОРА

Бордо, 1137

Спотикаючись, я наблизилася до дверей старого собору Сан-Андреса. Я не знала, скільки часу блукала берегом Гаронни, поки не забрела в древнє місто. Я шукала миру, тиші й спокою, бо буря, що здіймалася кожного разу, коли я закривала очі, загрожувала знищити мене.

“Спокійно, Ліє. Спокійно.”

Рая вже не буде. Більше ніколи. Ця певність була надто великою, щоб охопити її всього за один день. Можливо я потребуватиму всього життя, щоб повірити в це.

“Він просто їде в одну зі своїх кампаній. Повернеться, як завжди. Повернеться.”

Батька вже не було, і підробити заповіт становило тільки першу частину мого плану, щоб викрити вбивцю. “Я не дозволю, щоб він уникнув кари, батьку. Ніхто не вб‘є герцога Аквітанського і спокійно доживатиме залишок своїх днів. “

Три “S” палали так, немов жили своїм життям, але я була рада, що на правому плечі в мене пульсувала пам‘ятка. Вона відвертала мою увагу від болю ще одного дня, прожитого без батька. Дні минали і його відсутність ставала нестерпною. Я раз за разом відвідувала його покої, та його ніколи не було, ніхто не грав його мелодій на лютні, сміх моїх дядьків лунав якось інакше. Ігри з Алісою вже не здавалися мені такими невимушеними. Це була скорбота? Бо мені було пекельно боляче.

Я розглянулася.

Робітники вкриті пилюкою, торговки з кошиками повними полуниць, селянки з обпаленими сонцем обличчями, дітлахи, що билися за дерев‘яного коника.

Всі, кого я бачила, залежали від мене.

І не знали цього, вони бачили звичайну кухарку з криво натягнутим корсажем. Я заплела волосся, намагаючись приховати сліди нашої останньої з Раєм сутички, і зітхнула.

Я переступила поріг храму, але коли зайшла, то побачила тільки як метушаться робітники, балки