Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Я жінка. Це відповідає на Ваше запитання?

-- Повірте мені, майже ніхто не обирає свою долю, всі ми врешті підлаштовуємося до чужих задумів. Ваша кара в житті буде не такою великою, якщо Ви погодитеся з чоловіком, про якого говорили.

-- Моє серце назавжди належить іншому, -- відповіла я тихо, можливо я сказала це собі. І вперше подумала про відсутність Рая, яка буде присутньою кожен день.

Це був новий, досі невідомий мені біль. І мені було так боляче.

За моїм шепотом настала мовчанка мого небагатослівного сповідника.

-- Мені прикро чути про Ваше лихо. І не мені ставити під сумнів Ваші слова, але… Як Ви збираєтеся покінчити з королями Франції?

-- Я народжуватиму одного аквітанця за одним, і після немічного Молодого короля при дворі Капетингів буде правити гордий син Аквітанії. Я розбавлю їхню кров своєю, стільки разів, скільки буде необхідно, раз за разом, і виховаю своїх нащадків так, щоб моя лінія брала гору доки під королівською короною не залишиться жодного білявого локона.

“А опинившись в Парижі, я не спочину поки не знайду доказів, шукатиму свідчень поки не матиму певності, що Товстий король наказав вбити мого батька”, оминула я. Бажання довідатися, що трапилося з батьком перетворилося на нав‘язливу думку, яка не давала мені спати відтоді, як він не повернувся з Компостели. Мій гнів тримав під контролем біль, я не могла дозволити йому стихнути, бо тоді згоріла б у тому вогнищі.

“Якщо хтось вбив герцога Аквітанського, його повинно поглинути пекло”, повторювала я собі щоночі, перш ніж впасти без сил.

Раптом поза сповідальнею почулися голоси. Я уявила собі робітників, що йшли берегом річки. Можливо південний вітер, що не стихав, перешкоджав їхнім справам. Я відчула, що вони поспішали. Того дня ми всі поспішали. Я поквапила сповідника, щоб він простив мені гріхи.

-- Падре, Ви поговорите з Всевишнім і помолитеся за мою душу?

Священник зітхнув, за метр від свого обличчя я відчула його невдоволення. Його, який кожен день вислуховував про стільки гріхів. Про брехню, зраду, заздрощі й таємниці. Признаю, мої будуть важкими, але він дратував мене отією своєю манірністю. Мої сповідники в палаці де Ломбрієр, коли я приходила в каплицю, прощали мені гріхи відразу ж, з сумішшю покори й відчуженої ввічливості.

У всякому випадку, до цього ранку я ніколи не каялася в смертних гріхах і державній зраді.

-- Ego te absolvo a peccatis tuis in nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti.

“Я вам щиро вдячна, добрий отче”, тепер коли розп‘ятий Бог не стояв на моєму шляху, я могла зосередитися на подробицях.

Я перехрестилася і вийшла з пітьми дерев‘яної кабінки. Але в цю мить човен небезпечно загойдався від раптового руху священника, який вийшов через задні дверці імпровізованої сповідальні.

Сповідник обережно встав на дошках човна. На моє здивування, він не був старим священником, як я собі уявляла. Він був велетенським і молодим, з борідкою і, не дивлячись на виголену тонзуру, довгою гривою. З-під його стурбованих, насуплених брів виглядали дивовижні золотисті очі. Їх посвячують в сан щоразу то молодшими, брак бажаючих колись покінчить зі Святою Римською церквою.

Він ніяково дивився на мене з тіні, яку немилосердне аквітанське сонце проектувало з тополь на березі річки. Стара і зношена ряса ледь прикривала йому коліна, безсумнівно, спадок від якогось священника, що залишив їхній чернечий орден.

І я, цікава до всього, не стрималася і наблизилася, щоб докладніше оглянути його рукави. Там знаходилася відповідь на загадку.

-- Ви ілюстратор! – вигукнула я, побачивши його лівий рукав.

Солодкий запах меду, який виділяв мій сповідник, був наслідком того, що груба тканина на рукаві була просякнута парою золотистих плям. Поряд з залишками меду були сліди якоїсь прозорої і твердої речовини. Не дивлячись на незрілий вік молодого послушника, я воліла думати, що це яєчний білок, а не чоловіча сперма. Мед і яєчний білок на лівому рукаві. Зв’язуючі речовини.

На правому рукаві знаходилася ціла веселка плям. Вохристі, від яких я чула запах землі й щось темно-блакитне, що вислизало від мене – в цього ченця були дорогі замовлення. Червоний слід на краю рубця говорив мені про велику кількість оксиду заліза, я здогадалася, що йому подобається прикрашати червоним свої ілюстровані Біблії. І гвоздикове масло, щоб не дати грибку знищити пергамент. Я обожнювала цей запах гвоздики, в ранньому дитинстві моїм притулком був невеличкий скрипторій в палаці Пуатьє.

Адамар, моя годувальниця, доволі швидко відкрила мій неспокійний характер і навчила мене знаходити спокій в сутінках бібліотеки аквітанських герцогів. Вона завжди була моєю спокійною наперсницею. Терплячою бабусею, якої в мене не було, інколи життя підкидує вам рідну людину, яка не має нічого спільного з вашими рідними. Разом зі стареньким Астролябією, пузатим сімейним лікарем, вони супроводжували мене в моїх набігах і одночасно навчали певним практичним вмінням, які пізніше так стануть мені в пригоді.

-- Це правда, я трохи вмію ілюструвати рукописи, -- відповів він, скромно знизавши плечима.

-- Не тільки це, -- я вказала на глиняні пляшечки, що висіли в нього на поясі. – Ви збираєте коріння і ґрунти для своїх пігментів.

-- Ви знову спіймали мене, як якогось щура, -- признав він зі скромною посмішкою, потираючи брову. – Річ в тому, що я поспішаю, бо оформляю часослов. З богослужіннями, такої краси ще ніколи не малювали. Мені потрібні нові кольори.

-- Я обожнюю часослови, -- сказала я, пригадуючи собі ті, які дідусь залишив мені в заповіті. І спогад про інший заповіт повернув мене до гіркої дійсності.

Трохи збентежений, священник зашарівся. Він не звик до компліментів, але я скористалася нагодою, яку надала мені доля.

-- Ви знаєтеся на пергаментах з телячої шкіри? – Питати про людську шкіру було б надто шокуючим, але я подумала, що теляча шкіра дуже схожа.

-- Трохи знаюся, чому Ви питаєте?

-- З любові до книжок, я дуже допитлива і завжди докучаю своїми запитаннями майстрам в якійсь справі. Ви можете сказати