Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Вони приймуть заповіт батька, якщо ти представиш його, як справжній.

-- Ти не продумала деталі. Не так просто підробити заповіт герцога Аквітанії. А шкіра? Потрібно було попросити це в мене до того, як я поїхав, але навіть тоді я б не зміг виконати твій божевільний наказ. Його труп вже ні на що не годився.

-- Я не продумала деталі… -- засміялася вона, хоча не виглядала на щасливу. – Я дістану тобі шкіру зі спини велетня.

Було заведено, що наші предки, починаючи з першого герцога Аквітанії, залишали заповіт записаний на видубленій шкірі з власної спини. В нашого роду на службі завжди був таксидерміст, експерт в дубленні людської шкіри після соборування, і один з наших копістів записував останню волю на спині небіжчика. Це була гарантія від підробок. Дружина засвідчувала, що шрами й родимки на шкірі відповідали герцогським. Зараз не було дружини, а брат і дві доньки, чиє слово ніхто не посміє поставити під сумнів, взявши до уваги божевільний вміст.

Та була ще одна деталь, навіть більш секретна: ”SSS”.

Solo S é Subir. (Тільки Вгору).

Наш особистий девіз, три слова, які батьки шептали дітям від колиски, три невеличких переплетених букви, які ми татуювали собі на правому плечі.

-- Це не девіз, дурепо! -- заревів на мене батько одного разу. – Це конденсована мудрість нашого роду, відповідь на всі рішення, які тобі доведеться зробити в житті. Завжди обирай те, що дозволить тобі піднятися. Тільки підійматися. Як ти гадаєш герцоги Аквітанії стали тими, ким стали й добралися аж сюди? Бо ми вміємо тільки підійматися вгору.

Так насправді малюнок зображав трискеліон кельтів – галлів, як називали наших предків римські колоністи. Символ у вигляді крил, що крутилися, вічно навчаючись, який прикрашав стели й стовбури столітніх дерев на вкритих пилом перехрестях.

Але якийсь мій родич, хтось з живим розумом, пристосував його і перетворив у наш перший в житті урок: “Тільки вгору”. І Лія робила саме це: втікала вгору.

Хтось слабкий відступив би.

Хтось боягузливий заціпенів би.

Хтось обережний зосередився би на захисті.

Хтось сильний йшов би вперед без огляду на втрати.

Хтось такий як вона, онука Трубадура, герцогиня Аквітанії, робила те, що їй голосним криком шепотіла кров: рухалася вгору.

Зійти на престол.

Впоратися з нами всіма, друзями й ворогами, згори.

-- Отже, ти вирішила… Справишся? Справишся з усім, що це принесе з собою? – спромігся я запитати її. Відколи я знайшов її поранену під мостом, ми ніколи про це не розмовляли.

-- Батько казав, що правити Аквітанією – це думати про аквітанців, а не про наш рід. Я вже все обдумала. Батько вимагатиме в заповіті, щоб я зберегла управління своїми володіннями, а мій чоловік обмежиться званням герцога-консорта. Товстий король погодиться, я правитиму нашим народом і буду народжувати одного аквітанця за одним. Аквітанська кров правитиме Францією, я виховаю свого спадкоємця, в його венах Аквітанія переможе рідку кров Капетингів.

“Ми не будемо як ця риба, що вимирає. Вона хоче розвести в ставку дияволів”, ця ідея одночасно лякала і приваблювала мене.

-- Ви родина, -- заперечив я. – Наші предки вже змішували кров у минулому. Святий Престол цього не допустить.

-- Церкву цікавлять тільки мої багатства, Капетингами править абат Сюжер, а йому потрібні гроші, щоб переобладнати абатство Сен-Дені. Товстий король не може дати йому цих грошей, доходів з його маленької території не вистачає на великі витрати. Роботи призупинені, вони ще навіть не почали будувати хорал. Церква не звертатиме уваги на наші кровні зв‘язки, і взагалі дивно, що тебе, мого дядька по батькові, обурює інцест.

-- В нас усе інакше, -- пробурмотів я. Як вона сміла порівнювати? – Я тобі не далекий кузен.

-- І все одно ти залишаєш мене саму і їдеш в Антіохію, щоб одружитися з десятирічною дівчинкою.

-- Я їду в пошуках брата і поступаюся тобі місцем, щоб війна за спадщину не знищила Аквітанію, і не знищила тебе. Коли помер Орел, я міг претендувати на Аквітанію, як син Вільгельма Трубадура, і не вчинив цього. Я надто сильно любив тебе, не дивлячись на те, що не зміг захистити від Капетингів, а тепер ти кидаєшся йому в обійми.

-- Не помиляйся, Раю: я кидаюся на корону, а не йому в обійми.

Вона не відвела погляд, вперта, як батько.

І тоді, в ту мить, я зрікся її та зрікся повертатися в Аквітанію, до свого колишнього життя. В цій величезній грі, яка от-от мала розпочатися, не було місця для мене.

Я старанно обирав слова, останні, які вона почує від мене.

-- Ліє, -- сказав я; спробував взяти її за руку, але вона забрала її, -- ніхто ніколи не повинен довідатися про те, що в нас було, цього нікому не зрозуміти, і воно назавжди залишиться між нами, я впевнений. Але відтепер я попливу у власному човні, й ти зробиш так само. Тут наші шляхи розходяться.

Лія кивнула, вона теж це знала.

-- Тебе не буде на шлюбі? Мені потрібна твоя підтримка в цей день.

-- Місія, яку мені доручив король Фулько, дуже пильна, -- збрехав я. Як я зможу дивитися, як вона виходить за нього заміж? – Я вирушаю завтра. Присилай мені той клятий заповіт, сьогодні ввечері я скличу Раду і переконаю їх. Заради тебе, Елеоноро, бо я пообіцяв вірити в твою силу, і я зроблю це. В Париж з тобою я не поїду.

-- В Париж? Ні, Раю, я не вийду заміж в Парижі, -- промовила вона. – Це буде мій перший виклик Товстому королю.

-- Він король Іль-де-Франсу. Шлюб повинен відбутися в Парижі, -- відповів я вражено.

-- А я висуну умову, щоб відбувся в Аквітанії. Хочу прощупати його, перевірити наскільки він готовий поступитися,