Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Лимоніт, Тера-Сієна, кармін… -- почав він перераховувати.

-- Темно-коричневі й щоб пляма не розлізлася по шкірі, -- перервала я його. – Щось дуже докладне.

-- Скажімо, для дрібних деталей?

-- Припустимо, що так, для дрібних деталей.

-- Тоді Тера-Сієна. Трохи розбавлена. Пензлик дуже тоненький, волоски тверді, можливо, кінські.

Батько не показував спину кому попало, але я знала напам‘ять сузір‘я родимок, що перетинали її по діагоналі. З дитинства я знала, яка доля очікувала цю частину шкіри, знала, що мені доведеться засвідчувати її автентичність, коли він передасть мені свої титули. Він наказав, щоб я їх запам‘ятала. Прийшов час скористатися тією наукою. Витатуювати девіз аквітанських герцогів, три “S”, не було проблемою. Рей віддав мені чорнило, яке залишилося після мого татуювання, я заховала його в кишені в складках спідниці.

І я вже приготувала початкові слова, щось, щоб догодити васалам батька, проте не просити законного дозволу:

“Якщо мої барони не заперечують, я повіряю доньку під опіку свого короля, графа Паризького і сеньйора Іль-де-Франсу, при цьому вона продовжить правити Аквітанією…”

Легке покашлювання сповідника повернуло мене над річку.

-- Гадаю, я вже вгамувала свою цікавість, -- змусила я себе відповісти, задоволена.

Він вивчав мене поглядом, який я не могла визначити.

-- Пробачте, сеньйоро. Мені потрібно повертатися до своїх справ.

-- А мені до моїх, священнику.

“В мене стільки роботи…”, подумала я.

І пішла геть від ріки. Коли я йшла, то в мене промайнула думка, не впевненість, а швидше якесь передчуття. Я усвідомила собі, що всі важливі події в моєму житті завжди траплялися поблизу русла ріки. Я спостерігала за Гаронною, як її течія губилася в північному напрямку.

Тоді я навіть не уявляла собі того всього, що річка дасть мені протягом життя… ні того всього, що вона від мене забере.

7 Королівський дотик

ЛЮДОВИК

Париж, 1137

Я не хотів використовувати кинджал, але…

Я підвівся в соляній ванні. Вона так почорніла, що мені самому стало страшно. Раніше такого ніколи не траплялося, раніше ніколи крупинки білої солі не поглинали так темряву моєї душі.

Цими ліками мене забезпечив добрий Сюжер багато років тому, коли я повернувся з Реймса, де васали дали мені присягу вірності, як спадкоємцю, з важким королівським перснем на пальці, натягнутим з великими труднощами. Я чудово розумів, що не дам собі ради з таким тягарем. Тієї ночі, повернувшись в абатство Сен-Дені, я не спав. Тремтів у своєму ліжку, зуби стукали, поки Сюжер не зайшов у мою келію. Він змовчав, що це були древні поганські ліки: сіль землі поглинала найгірші страхи. Дрібний абат запхав мене в дерев‘яну бочку і моє худорляве тіло заспокоїлося. Все залишилося там, біль від того, що я відмовився від всього, що любив: тиші й спокою в стінах, які я завжди прагнув перетворити у свій маленький світ.

Ось моя ганебна таємниця: люди мене приголомшували. Будь-яке з п‘яти почуттів, якщо воно було міцним, викликало в мені хворобливу реакцію. Крики натовпу в присутності мого батька, надто яскраве сонячне світло, гострі запахи й напружені ситуації. Сюжер мене розумів, я не можу сказати, кого з них двох я любив більше, мого другого батька, творця Капетингів, чи свого батька, короля, якого я збирався переконати припинити цей абсурд.

Батько був чудовою людиною, завжди дбав про мій спокій і добробут. Він знав, що я не такий, як його первонароджений, мій войовничий брат Філіп, після того, як мене відлучили від грудей, він дозволив Сюжеру забрати мене. З молодих років священник виховував мене як свого наступника, майбутнього абата Сен-Дені, мого мовчазного королівства.

Сіль мене заспокоювала. В її дрібних кам‘яних нутрощах залишалися надлишки звуків, кольорів, запахів, смаків, нерівної поверхні стін і грубих тканин, які подразнювали мою шкіру, що легко реагувала на будь-що.

Я одягнув зношену рясу, створену для мене, як я для неї, і відчинив скриню, де зберігалися мої скромні пожитки. Взяв кинджал і заховав його у потаємній кишені в складках ряси. Я мав з собою також безоар, кольоровий камінь витягнутий з шлунка принесеного в жертву восьмимісячного півня. Він мав магічні властивості тільки якщо перше яйце курки було самцем.

Цей камінець був першим, який мати залишила в моїй келії, щоб він забирав страхи й смуток. Потім з‘явилися інші захисні камені, деякі з них протиотрути. Ми ніколи про них не говорили. Вони просто залишалися тут, заховані в моєму ліжку, після кожного її візиту. Я зрозумів це в той день, коли задоволена моїми успіхами у вивченні священних рукописів, вона подарувала мені цінний лапідарій, трактат про триста шістдесят дорогоцінних каменів, стільки, на скільки градусів поділене небо.

Це була наша таємна мова, “я й далі дбаю про тебе, сину”, а я віддячувався їй, даруючи часослови, які втішали її, я впевнений, коли її засмучувало, що чоловік, завжди зайнятий королівством, яке поглинало його без решти, не звертав уваги на дорогоцінний камінь, що сидів поряд з ним на троні.

І я знаю, що вона потайки зашила батькові в полу плаща гірський кришталь привезений зі Святої Землі. Це був білий камінь з жовтими прожилками, розповідали, що якщо його носив дуже товстий чоловік, то швидко і без проблем худнув.

Не допомогло. Батько продовжував гладшати, ставав щоразу більш неповоротким і незграбним. Матері, красивій та вічно молодій, як безсмертник, було щоразу важче миритися з хворою істотою, в яку поступово перетворювався її чоловік, король.

При згадці про батька я зітхнув і заховав кинджал після того, як погладив його ефес, вкритий блакитним лаком і з жовтою печаткою нашої лілії.

Я сподівався, що мені не доведеться скористатися ним, що батько не змусить мене до цього, хоча, правду кажучи, це було б визволенням. Я майже прагнув цього.

Так, хай йому чорт, я хотів скористатися кинджалом і покінчити з усім.

За дверима собору очікував натовп. Щочетверга батько