Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

-- Надто зухвало, як на перший рух.

-- Я нічого не втрачу, якщо попрошу, але багато виграю, якщо він поступиться.

Я поглянув на неї. Чи вдалося мені добре приховати гордість, яку я відчував за неї?

-- Характер гри я розумію. Але твоя вимога не якась дрібниця: дівчина тринадцяти років ставить короля в скрутне становище. Та хай там як, спробуй, хоча мене не буде, в Парижі чи в Бордо. Після зборів Ради я вирушаю в Святу Землю, ми попрощаємося на людях, як личить дядькові й небозі… і на цьому все.

-- Ми не будемо писати одне одному? – запитала вона, нездатна повірити. – Між нами все закінчилося?

-- Я напишу тобі з Антіохії, якщо матиму якісь новини про твого батька. Я напишу тобі, якщо ти або Аквітанія будете в небезпеці, але краще, щоб ти звикла – тепер між нами буде тільки тиша, -- змусив я себе сказати, хоча почувався так, немов вголос проголошував якусь страшну єресь.

Було небезпечно переписуватися, наші послання читатимуть шпигуни й зрадники. Лія завжди була палкою в своїх листах, відколи я був безбородим хлопчиськом мені доводилося спалювати її гарячі повідомлення після того, як я запам‘ятав їх. Ми не могли так ризикувати.

-- … і тому ти витатуюєш мені наш родовий девіз. Настав час, щоб я його не забувала, правда? – сказала вона, вказуючи на шкіряну сумку.

Я кивнув і мовчки почав витягувати голку і чорнило.

“ Пора вже починати, -- сказав я собі. – Це потрібно зробити.”

-- Отже, тут Рай вмирає. Звідси мій дядько, Раймундо де Пуатьє, вирушає назустріч своїй непевній долі в Святій Землі, -- продекламувала вона вголос, можливо щоб переконати себе, що зміст, який супроводжував ці дивні звуки, був справжнім.

Лія повністю роздягнулася і мовчки підставила плече. Я намалював три “S”, які своєю чергою витатуював мені брат, коли я досягнув віку для бойового хрещення.

Вона витримала біль, як достойна учениця стоїків. Я ніколи не чув, щоб вона скаржилася коли впала чи на зубний біль. Татуювання не могло вирвати з неї жодної скарги.

Закінчивши, я змастив почервонілу і чорну шкіру маззю. Тоді вона пройшла гола перед мною і, на мій жах, занурилася в ставку разом з іншими демонами.

-- Що ти витворяєш? – вигукнув я перелякано. Лія не була схильна до дитячої бравади, від мого брата вона успадкувала практичний здоровий глузд. – Ця риба не стане поважати тебе за те, що ти годувала її все життя. Вони пожирали людей, овець і корів.

-- Знаю, -- тільки й сказала вона, її тіло вже в темній воді.

-- Хай тобі чорт… -- вилаявся я і простягнув меч у піхвах, щоб вона схопилася. – Вилізай звідти!

-- Ходи, роздягайся і ходи. Я хочу тобі дещо показати.

-- Покажи мені звідси.

Вона ігнорувала мій наказ.

-- Ми не такі як інші, Раю. Ми – аквітанці, ми з роду Трубадура і жахливої бабусі Філіппи. Навіть ця хижа риба не відважиться з‘їсти нас і отруїтися нашою кров‘ю. Ходи, я впевнена, що вони чують запах отрути, я тобі покажу.

-- Клянуся фалосом Юди, ти прекрасна навіть за мить до того, як тебе зжеруть.

-- Ходи, я сказала! Тобі наказує герцогиня, -- наполягала вона вже сердито. – Я востаннє хочу відчути тебе між ногами.

-- Гаразд, -- здався я врешті. – Але тримай мій меч напоготові, у випадку, якщо побачиш, що наближається плавець, кидай меч в нього. Не хочеться вирушати в Святу Землю накульгуючи.

-- Чи я колись хибила, тим більше з такої відстані?

-- Тільки перших десять років, -- був змушений признати я в той час, як позбувався туніки й панталонів.

-- Отож-бо, -- зробила вона висновок. – Ти займися своєю справою, мій солодкий Раю. Жодна риба не посміє вкусити тебе за чоловічу гідність, я прослідкую.

Якою теплою була вода і якою ніжною шкіра в неї між стегнами. Ми обоє знали, що тільки мого язика буде недостатньо, ці скажені атаки, коли вода в ставку розходилася хвилями навколо наших тіл.

Скільки гніву в її очах, бо я покидав її, скільки люті, що ми не змогли стриматися, коли спрацював інстинкт з таким знайомим, уже древнім жаром.

Ми виросли звиваючись, кусаючи одне одного. Що такого могла зробити з нашими тілами риба, чого ми вже не зробили самі? Вони навіть не наблизилися, в цю мить це ми пожирали себе.

Лії довелося закрити мені рота, бо мій стогін міг налякати всіх аквітанських ластівок.

Так все було, хоча не існує хронік, які це підтверджують: перш ніж покинути Ставок Диявола ми востаннє взяли одне одного серед води й лілій, з люттю і нестерпним болем.

А на моїй совісті брехня, про що я промовчав: ”кривавий орел”, древні тортури людей з півночі. Я не зміг ствердити чи труп, який я бачив, належав моєму братові, але я волів не розповідати Лії про жахливу знахідку, про те, що дикий вбивця зробив з тим трупом.

4 П‘ять матерів

ХЛОПЧИК

За десятки років до вбивства герцога Аквітанського

Ця історія починається з болю. Дикого болю хлопчика, якому лишень шість літ, коли його покинули в лісі далеко від всього відомого йому світу. Під покровом ночі кілька тіней перехрестилося, залишаючи його уві сні, і пішли тим же шляхом, що й прийшли, щоб повернутись до свого звичного пекла, перш ніж хтось зауважить їхню відсутність. Одна з тіней з солодкими словами змусила його випити ландаум, з надією, що малюк не страждатиме від того, що чекало на нього в темряві.

З цією історією пов‘язана загадка скроплена насиллям. Звинувачення – найгірше, яке тільки може бути – втеча і