Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 –1886) - Грицак Я.Й.
43 Кістяківський, Щоденник, т. 2, с. 352.
44 Іван Франко, «Переднє слово» у виданні: Драгоманов, Шевченко, українофіли й соціалізм, с. VI.
45 Daniel R. Brower, «А Sociological Analysis: Fathers and Sons in Tsarist Russia», у виданні: Anthony Esler, ред., The Youth Revolution. The Conflict of Generations in Modem History, Lexington, Massachusetts -Toronto - London, 1974, c. 62-81.
46 Ярослав Грицак, «Українське національне відродження в Галичині XIX - поч.
XX ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп», Краківські Українознавчі Зошити, 1996-1997, №5-6, с. 283-285; ОлегПавлишин, «Соціально-політичний портрет проводу Галичини та Буковини в революції 1918-1919 рр.», Україна модерна, 2000-2001, №4-5, с. 195;Янишин, Народовський рух у Галичині, с. 37-38, 46.
47 ВР ІЛ, ф. 100 (Іван Белей), од. зб. 2482.
48 Матеріяли, с. 2, 6-7, 28. Див. також розділ «Франко та його Борислав».
49 Ktanska, Aus des Schtetl in die Welt, c. 113, 115, 118.
50 Mendelsohn, «From Assimilation to Zionism in Lvov: The Case of Alfred Nossig», c. 521.
51 Там само, c. 533.
52 Там само, c. 524.
53 BP ЛНБ, ф. 206 (Василь Щурат), од. зб. 922, п. 27, арк. 6.
54 Остап Терлецкій, «Згадка про житє Володимира Навроцкого», у виданні: Творм Володимира Навроцкого, с. XIV.
55 Krzywicki, Wspomnienia, т. 1, с. 318-319.
56 Чайківський, Спогади, т. 1, с. 174.
57 Цит. за: Wtodzimierz Mokry, «Ruska Trojca». Karta z dziepw iycia literackiego Ukraincow w pierwszejpotowie XIX wieku, Wroclaw, 1997, c. 92.
58 Cht^dowski, Pamigtniki, [т. 1], c. 90-91,179.
59 Драгоманов, Австро-руські спомини, c. 93-94, 183; Матеріали, c. 164.
60 Тарнавський, Спогади. Родинна хроніка, с. 85-86.
61 Див. розділ «Між малою і великою батьківщинами».
62 Драгоманов, Літературно-публіцистичні праці, т. 2, с. 113-114, 116-117.
63 М. Confino, «Revoltejuvenileetcontre-culture:Lesnihilistesrussesdes“annees60”», Cahiers dumonderusse et sovietique, 1990, №4, c. 561-521; цит. за: BiankaPietrow-Ennker, Rullands «neue Menschen ». Die Entwicklung der Frauenbewegung von der Anfangen bis zur Oktoberrevolution, Frankfurt/Main-New York, 1999, c. 61.
64 Драгоманов, Шевченко, українофіли й соціалізм, passim.
65 Drahomanow, «25-ti rokowyny smerty Szewczenka a halycki narodowci», Praca, 1886.
66 Павлик, Пропащий чоловік, c. 337-347
67 BP ІЛ, ф. 132 (Уляна Кравченко), од. зб. 213, арк. 3.
68 ВР ІЛ, ф. 132 (Уляна Кравченко), од. зб. 209, арк. 3.
69 Кравченко, Пам’яті друга, с. 25, 28.
70 Там само, с. 74, 76.
71 ВР ІЛ, ф. З (Іван Франко), од. зб. 1617, арк. 269.
72 ВР ІЛ, ф. З (Іван Франко), од. зб. 1603, арк. 605-606.
73 Там само, с. 605.
74 Іван Франко, «Спомини про Володимира Наумовича» у виданні: Володимир Наумович, Величина і будова звіздяного світа. В додатку спомини про Володимира Наумовича написав Іван Франко, Львів, 1901, с. 24-27. Роль Володимира Наумовича була дуже контраверсійною: під час судового процесу 1882 р. над русофілами виявилося, що він, виїхавши зі Львова, діставав винагороду (50 російських рублів місячно) від Мирослава Добрянського за те, що писав доноси («справоздання») на галицьких соціялістів. У тих доносах фігурував і Франко як особа, навколо якої гуртуються «нігілісти» у Львові. Франко ніколи не виявляв злости до Володимира Наумовича, а навпаки, жалів його, вважаючи невинного жертвою русофільських інтриґ. Навіть більше: Франко підозрівав, що ці доноси були фальшивкою, яку «герої» процесу 1882 р. сфабрикували, прагнучи замаскувати справжні мотиви своєї діяльности - мовляв, вони були вірнопідданими громадянами Австро-Угорської імперії, які стежили за змовою нігілістів. У кожному разі, хоча з Наумовича-молодшого було знято всі звинувачення, він вийшов із залу суду, оточений загальною зневагою молоді за своє донощицтво. Він помер незабаром після судового процесу, і, як оповідали Франкові, останні місяці його життя були тяжким духовним конанням: стискаючи чоло долонями, він ходив по саду чи по кімнаті і раз по раз повторював: «Що я наробив! Що я наробив!» - Франко, «Спомини про Володимира Наумовича», с. 30-34.
Розділ 17 Пророк у своїй вітчизні
1 Устияновичь, М. 0. Раевскій и россійскій панславизмь, с. 74-75.
1 [Кониський], «Галичина и Русиньї. Изг дорожньїхг зам’Ьтокг и наблюденій», с. 138.
3 Там само, с. 135.
4 Himka, «The Construction of Nationality in Galician Rus’», c. 148-149.
5 Paul Robert Magocsi, The Roots of Ukrainian Nationalism. Galicia as Ukraine’s Piedmont, Toronto-London-Buffalo, 2002, c. 96.
6 [Гушалевич], Пісни на день 3/15 мая 1849, без нумерації сторінок.
7 Іван Белей розповідав Франкові в листі від 9 квітня 1881 р. про те, як Куліш, приїхавши до Львова, намагався підкупити Белея, пропонуючи йому місячно 60 зл.
зі словами «а Ви будете писати, як я Вам вскажу, бо звістно, на чиїм візку їдеш, того пісню співай». ВР ІЛ, ф. З (Іван Франко), од. зб. 1604, арк. 17.
8 [Филип Свистун], «Нигилизмг», Слово, 1879,2 (15) червня, №60, с. 1; без підпису, авторство встановлено на підставі: Левицкій, Галицко-русская библіографія, т. 2, с. 702.
9 Див. розділ «Великий перелом».
10 [Филип Свистун], «Нигилистьі», Слово, 1880, 8 (20) березня, №28, с. 1; без підпису, авторство встановлено на підставі: Левицкій, Галицко-русская библіографія, т. 2, с. 702. Тут моя інтерпретація засновуються на головних висновках, які зробила у дослідженні галицьких русофілів Анна Вероніка Вендланд (Wendland, Die Russo-philen in Galizien), з незначними розходженнями: на мою думку, вона дещо спрощує стосунки Франка з русофілами. Молодий Франко визнавав, що «серед них [русофілів. -Я.Г.] є люди чесні і щирі» (Матеріали, с. 266), а його критика мала насамперед не національний, а ідеологічний характер. Зокрема обзивання русофілів «ботокудами», за назвою примітивного племені - на якому так акцентує Вендланд, - мало на меті підкреслити їхній «відсталий» характер. Співпраця Франка з русофільським рухом стала можливою після появи на початку 1890-х років групи т.зв. «молодих русофілів», котрі зробили спробу змодернізувати русофільський рух (детальніше див.: [Iwan Franko], «Ferment w obozie ruskim», Kurjer Lwowski, 1890, №354, 22 грудня, c. 1 - без підпису; Василь Щурат, «Іван Франко і віденські москвофіли в 1893 р.», Літературно-
науковий додаток «Нового часу», 1939, №21, с. iv-v). Ані про саму співпрацю Франка з молодими русофілами, ані про цю течію всередині русофільского табору Вендланд не згадує. Нищівна критика русофілів із національних позицій характерна для пізнього Франка (див., як приклад: Іван Франко, «Стара Русь», ЛНВ, 1906, т. 34, кн. 6, с. 456-473; т. 35, кн. 32-51; кн. 9, с. 382-392; т. 36, кн. 10, с. 66-79; кн. 11, с. 359-374); Іван Франко, «Щирість тону і щирість переконань», ЛНВ, 1905, т. 30, кн. 5, с. 101-112)..
11 И.
