(не) Ідеальний бос - Аксінія Найт

* * * Через три місяці * * *

* * * Від імені Алексісу * * *

Алекс виходив з ранку зі своєї квартири і прямував до машини в дуже гарному настрої. Останні три місяці принесли чимало змін до його життя. І головним були постійні зустрічі із Ніколь.

Незважаючи на те, що вона довго чинила опір, чоловік настояв і щоранку забирав її з дому. Вони вдвох приїжджали раніше в ресторан і проводили зайву годину разом, поки нікого з персоналу не було.

І зараз він як завжди прямував до дівчини, попередньо купивши їм по склянці кави.

– Доброго ранку, Алексе! - усміхнулася Ніка, сідаючи поруч з ним. Чоловік нахилився і ніжно поцілував її у губи, не бажаючи припиняти. – Ми спізнимося, якщо ти продовжиш у тому ж дусі, – награно почала обурюватися дівчина, коли змогла ненадовго перервати їхній поцілунок.

– Ти абсолютно права. Але ми зараз поїдемо не в ресторан, – сказав він, заводячи машину і виїжджаючи на центральну дорогу, яка вела на протилежний бік від його закладу.

– А куди? – здивувалася Ніка, не чекаючи такого повороту. Вона завмерла, дивлячись на чоловіка.

– Нехай це буде моїм маленьким сюрпризом для тебе, – Алекс взяв її за руку, переплітаючи пальці, і продовжив далі вести машину.

– А як же робота? Ми ж запізнимося… Алекс… А якщо нас побачать?.. – у її голосі чомусь чулася паніка і це дуже насторожило чоловіка. Він добре розумів, що колись сам запропонував не показувати їхніх взаємин на очах усього персоналу. Але зараз йому стало все одно на це. Ніколь дуже міцно оселилася в його душі та серці, і йому зовсім не хотілося відмовлятися від свого щастя.

– Можеш не переживати, ми не запізнимося. А якщо ти так боїшся, що нас можуть побачити разом, то я зупинюся за кілька кварталів від ресторану і ти зможеш дійти пішки, ніби сама прийшла, – крізь зуби промовив він, розуміючи, що був надто різким у своїх висловлюваннях. Але нічого не міг вдіяти з роздратуванням, що наринуло на нього.

Вони всю дорогу їхали у повній мовчанці, кожен думаючи про своє. Буквально за хвилин п'ятнадцять вони зупинилися на парковці неподалік одного з найкрасивіших місць Лос-Анджелеса.

Алекс мовчки відчинив пасажирські двері і подав руку дівчині, допомагаючи вийти з машини. Якоїсь миті він помітив у її очах біль і образу, але цей погляд швидко зник, змінюючись щирим подивом.

– Це ж Веніс-Біч?.. – запитала вона у чоловіка, озираючись на всі боки.

– Так. Мені хотілося сьогодні випити каву з тобою саме тут, з видом на океан, – зніяковів трохи Алекс, прямуючи до вільного місця, ближче до води. На підсвідомості залишився осад від їхньої розмови, але він не збирався продовжувати псувати такий чудовий ранок.

Вони розташувалися на невеликому пледі, який Алексіс поспішно захопив з машини, і простяг дівчині склянку з її улюбленою кавою.

– Дякую, Алексе! – тихо прошепотіла Ніка, милуючись як хвилі набігали на берег і міцно притискаючись до чоловіка. – Вибач мені за цей ранок…

Її голос звучав невпевнено, наче вона чогось боялася.

– Ніколь, мені здається, нам треба поговорити.

– Про що? – спробувала вона відсторонитися і відгородитися від Алекса, але той їй не дозволив, взявши її обличчя у свої долоні.

– Скажи мені, люба моя, чого ти боїшся? Відносини зі мною, як і раніше, викликають у тебе паніку?.. Я, як і раніше, в твоїх очах людина, яка грає з життям?.. – тепер його голос був сповнений болем.

– Ні, Ал… Мені добре з тобою…

– Тоді чому?.. Я не розумію, чому будь-яка думка, що нас побачать разом, викликає в тобі тільки страх і жах?.. Я бачив твою реакцію, її ні з чим не переплутаєш.

– А ти сам готовий відкритися? Відмовитись від свого принципу на роботі? – Алекс на мить замовк, обмірковуючи її питання. Він намагався зрозуміти свої внутрішні відчуття, хоча вже добре знав відповідь. А Ніка продовжила говорити: – Я не хочу пліток за спиною, не хочу слухати розмови про те, чому я опинилася на своїй посаді. Я не хочу опинитися в очах людей підстилкою для боса.

– Але ж це не так! Ти заслужила свою посаду наполегливою працею.

– Це ми з тобою знаємо. Жозеф знає. А інші побачать усе по-своєму, – стомлено зітхнула дівчина, міцніше притискаючись до нього.

– Я кохаю тебе… – тихо прошепотів Алексіс, навіть сам не чекаючи від себе такого пориву. Чоловік відчув, як завмерла Ніколь у його руках. Йому стало на мить страшно, раптом вона відкине його зізнання. Але дівчина лише уважно дивилася просто йому у вічі.

– Алекс… Мій Алекс… – вона поклала голову йому на плече, обіймаючи за шию. Вони сиділи так у тривожному мовчанні, спостерігаючи за океаном.

Вперше чоловік відчув, що ладен забути про все, викинути свої принципи з голови. Але не був певен, чи готова до цього Ніколь.

– Нам уже час… Якщо хочеш, то після роботи можемо знову приїхати сюди та повечеряти, – з посмішкою запропонував Алекс, ледве стримуючись від внутрішніх суперечливих емоцій. Йому зовсім не хотілося їхати, їм багато про що треба було поговорити, щоб не виникало більше суперечок, але часу залишалося дуже мало, щоб не запізнитися на роботу.