Няня для тирана - Ая Кучер

Бризкаю в обличчя холодною водою, приводячи себе до тями. Збираю волосся у хвіст і вдивляюся у своє зображення, намагаючись знайти там сили та відповіді.

Дивлюся в дзеркало і не впізнаю себе. Розпатлане волосся, стомлений погляд і вічний вискал: усмішка, яка витравлює все з душі. Ця незнайомка давно не я.

Я тисну схлип у грудях, намагаючись стриматися. Все добре, я у нормі. У повному порядку. Всього хвилина, щоб пошкодувати себе, ніби я заслуговую на жалість і співчуття.

А потім приходжу до тями та натягую посмішку. Вирушаю на пошуки сина, якому давно пора на тиху годину.

Я натикаюся на них у залі: моя дитина і «дитина» старше.

Усередині все ще стискується від спогадів близькості з чоловіком, і я не наважуюсь підійти ближче. Спираюся на одвірок і спостерігаю за цими двома.

Скільки ж часу мене не було, якщо чоловік встиг привести себе в порядок і не виглядає,  ніби нещодавно збирався займатися сексом.

– Тому що так вийшло, – Клик відповідає на чергове запитання з розряду «чому», не підозрюючи, що так легко від Алека не позбутися. Син набирає у легкі повітря і вимовляє:

– Ок. Чому так вийшло, що у вас з длузями такий гумол, після якого ви завжди жартуєте схожим чиниом,  і твої длузі вилішили, що буде смішно загадати таку умову, з якої б полягав супелечка, аби тобі потрібна була няня? Фух.

Не стримавшись, я регочу,  привертаючи до себе увагу. Гра в «Чому» набагато гірша за побиту «Купи слона», і якби проводили конкурс із цих ігор – мій син посів би перше місце, довівши всіх інших до істерики.

Клик дивиться на мене поглядом побитого звіра і немов молить про порятунок.

– Так? – Алек нетерпляче постукує ногою. – Чи мені повтолити?

– Не треба! Чому? – чоловік замислюється. – Тому що.

– А, ок, - син знизує плечима і відвертається до мого телефону, включаючи нову гру.

Клик дивиться на мене з ним питанням,  але я знизую плечима. Ніколи не знаєш, як скінчиться ця гра. Іноді Алек здувається відразу, іноді знаходити потрібну йому відповідь, а іноді потрібно обрубати питання сина, припиняючи годинну гру.

– Алек,  час спати.

– Ну,  мам, - розтягує голосну і дивиться на мене жалібно.

– Олексію, спати.

Блокує телефон, кидає його на диван і проходить повз мене, насупившись. Всім виглядом показуючи, наскільки він незадоволений. Але нічого не говорить, знає, що коли називаю повним ім’ям, зі мною марно сперечатися.

Забираю мобільник і намагаюся якнайшвидше піти, не бажаючи залишатися з чоловіком наодинці. Не зараз.

– Арін.

– Ні.

Збігаю до себе. Син лежить, відвернувшись від мене, і скривджено сопе. Якщо мені після образ потрібна втіха і хтось поруч, то йому самотність. А як прокинеться, вже і не буде пам'ятати, що його турбувало.

Якби і я так могла. Заснути та й забути. Клика, його погляд. Те, як він торкався мене.

Якби за ніч можна було позбутися того бажання, від якого мене розбирає дрібне тремтіння.