Няня для тирана - Ая Кучер
Усі розповіді про розбите серце – брехня. У мене не болить серце, не болить душа, нічого. Просто разом перехотілося жити, просто лягти б осторонь і більше ніколи не вставати.
А на обличчі усмішка, настільки фальшива та широка, що зводить вилиці. Усміхаюся, жартую, тішуся за них, а в душі бажання піти та потонути в озері за домом.
– Віддай його мені, прошу, - шепіт уночі, голос найкращої подруги, яка раптом здається чужою. – Я, здається, його люблю. Ти нічого до нього не відчуваєш, так?
І дивиться на мене, чекає, сподівається, майже чутно: «Ну, скажи "так", будь ласка, скажи». Вона завжди казала, що все буде добре, і робила все, щоб це ставало правдою. Вона впустила мене до свого дому, своєї сім’ї, свого життя. Вона відновила мене з попелу, навчала першим крокам, цілувала на ніч і стискала долоню під час панічних атак. Коли я втратила маму, сім’ю – вона єдина витягувала мене.
Що все це порівняно з якимсь хлопцем?
– Він мій друг, нічого більше. Він твій.
Вона обіцяла мені щастя і сама відібрала його. У грудях порожнеча, на обличчі удаване щастя. Втратити всіх за мить – мій прорахунок.
– А потім зрозуміла, що вагітна, - посміхаюся, стараюся не показати, наскільки ранить кожне слово. – Ну, не шукати ж мені його по всіх клубах.
– Вибач, - Клик виглядає справді засмученим, накриває мою долоню і довго дивиться.
Дивлюся вниз, розглядаю тріщини на столі, за допомогою фантазії малюючи їх у химерні картини. Від цієї розповіді (цих спогадів) давно не трясе, не накочують сльози, не хочеться кричати. Просто ще одна рана на серці, просто ще один крок назустріч безодні. Кому яка справа ?
– Чому Олексій? То його звали? – чоловік ніби хоче добити мене, зламати до кінця. Коли попереджав про війну, я думала про витівки, а не психологічні атаки.
– Та ні, просто дуже подобається це ім’я, - брехня. Терпіти не могла це ім’я. Але дивно, що людина, через яку я ненавиділа це ім’я, врятувала мені життя. Впиваюся нігтями в руку, не даючи собі розклеїтися. – А ім’я того хлопця я навіть не пам’ятаю, тому кличу його «К», знаєш, як красень чи козел.
Я б хотіла витравити його ім’я зі своєї пам’яті, але він занадто глибоко пробрався всередину, в душу, думки, щоб так просто позбутися. Але називати його «К» безпечно.
Просто, легко, не обмовишся і не заплутаєшся в брехні. Навіть Янчик, найкраща подруга, яка знає мене ідеально, в курсі тільки цієї історії. Я вирішила п’ять років тому і відступати було пізно.
– Тоді яке по батькові ти дала Алеку? Чи не могла ти просто написати «К»? Виходить – Кевич, Кович, Кіч...
– Олександрович він! Будь ласка, вистачить розпитувань щодо сина. Я не люблю про це говорити. Я теж можу ставити складні питання, від яких ти не будеш у захваті.
– Вибач. Виходить, він не знає про сина? – голос Клика звучить надто голосно, дзвоном віддається у вухах, збиваючи з думки.
– Що? – моргаю кілька разів, приходячи в реальність, розуміючи, що з того часу витекло стільки років, а в душі болить як від свіжої рани. – Ага, так. Він не знає, що він батько моєї дитини.
І це єдина правда з усього оповідання.
Аріна, як завжди, сповнена загадок. А я сповнена надії, що кожен, хто прочитав, залишить думку і підпишеться на мене, як на автора, щоб не пропустити новинки)
