Няня для тирана - Ая Кучер

Хто батько Алека?

Я застигаю, не донісши вилку зі спагеті до рота. Осмислюю питання та прикриваю очі. Це не те що мені хотілося б чути і обговорювати. Чому не можна було запитати про хобі, дитинство чи університет?

– Яка різниця? – у роті сухо і важко дихати. – Назву я тобі його ім’я, що тобі дасть?

Апетит зник, але силоміць пхаю в себе шматки фаршу, розуміючи, що інакше не співаємо. Їжа застряє в горлі і викликає огиду, але вперто продовжую самокатування.

Розмови про сина завжди обтяжують мене, не важливо в якому ключі – хорошому чи поганому. Щоразу думаю про те, що могла б бути кращою, розумнішою, відповідальнішою, що в Алека могла бути інша мати, з якою у нього було б світле і яскраве майбутнє, а не ті крихти, які я могла йому дати.

Тиша відчутно нависає у приміщенні, як незримий туман, огортаючи собою все. Навіть стукіт виделок лунає приглушено, немов через товщу води або вати.

– Не ім’я, - чоловік ніби не помічає ніяковості. – Просто хто він, чи часто бачитеся, як сталося, що ти завагітніла в вісімнадцять.

– Це все в минулому, його немає у моєму житті. Який сенс? Навіщо тобі це знати?

– Мені просто цікаво дізнатися про тебе ближче. Та й раптом він серійний вбивця,  і ти тут ховаєшся від нього? Мені треба знати, щоб я міг тебе захистити.

Захистити? Знає мене день і збирається захищати від – як там? – серійного вбивці. Я посміхаюся такою дурною фразою. Я сама звикла справлятися з усім, нічого мені допомагати.

– Не треба мене боронити. Нема від кого. Ми познайомилися в нічному клубі, як і з тобою.

Звична, завчена до кожної коми, брехня зривається з губ, а свідомість зворушують спогади.

– Мені шкода, я не мав цього говорити. – Хлопець,  якого Янчик охрестила Красенем, сідає поруч, простягає серветки і бере за руку. Від дотиків мурашки та серце на тисячі частинок. – Усі кажуть, що з гумором у мене погано.

– Але твої друзі сміялися, тож, мабуть, смішно. А решта не відреагувала лише через шок. Думаю, ім’я дивачки ти вже впізнав. Все гаразд, переживу.

– Я вірю тобі, але все ще шкодую. Як щодо кави та кіно як вибачення?

Розтягує губи в широку усмішку, легким рухом втирає сльози і дивиться так, ніби гарніше за мене нікого не бачив. А мою душу проймає страх, що він дивиться на дівчину позаду, що це черговий жарт, чиясь суперечка.

– Не п’ю кави, - суворий і строгий голос. Щось усередині тремтить, коли на його обличчі з’являється розчарування та розгубленість, ніби не розуміє моєї відмови. Усміхаюся, щиро – вперше за два роки – і стискаю його руку у своїй. – А от зелений чай обожнюю.

– Я не знала його до цього, не бачила після.

Сніг пластівцями лягає на землю, на плечі, на голову, взагалі на все,  змушуючи постійно обтрушувати волосся. Ковзани слухаються все менше, і тільки Красень утримує від падіння на лід. Тихі слова та гаряче дихання обпалюють шкіру.

– Не здумай впасти.

І така ж тиха відповідь:

– З тобою ніколи.

Гріє своїми руками мої долоні, цілує пальці і дивиться блакитними очима, обіцяючи підтримувати й допомогу у всьому. Серце гуркоче всередині, працюючи на межі. Вперше за довгий час зароджується надія,  що все буде добре, і бажання вірити і довіряти.

Спалах. Інша локація, персонажі самі. Ну чому так багато моментів, які більше не повернути?

– Ходімо, - сильні руки стягують із лежака, змушуючи ступити на гарячий пісок. – Ти не можеш усю відпустку лежати з книгою.

– Залиш мене, я не хочу.

– Але ж там я буду, - звучить як вагомий аргумент. Насправді – єдиний.

Шкіра горить не від палючого сонця, а від його торкання. Легкий поцілунок у щоку вибиває з реальності, забирає. Переплітаю наші пальці, цілую в куточок губ і посміхаюся, наче нічого не сталося.

Не пручаюсь, йду за ним, задаючись питанням. Він хоча б підозрює, що я готова вирушити за ним куди завгодно? Чи то басейн, океан чи пекло.

– Просто разовий секс. Ну, власне, чого ще чекати від знайомства у клубі?

Поцілунками по шиї, подушечками пальців по шкірі. Биття серця та блиск в очах видають мої почуття з головою. Жорстка хватка на зап’ястях, до синців,  до тремтіння, до залежності.

– Люблю, - як вирок злітає із зацілованих губ.

– Моя, - як друк, що зв’язує назавжди.

– Ідучи вранці з його квартири,  навіть не попрощалася. Ну, знаєш, легко прийшло, легко пішло щось таке. Жодних почуттів, ніякого жалю, забула, як тільки зачинила за собою двері.