Няня для тирана - Ая Кучер

Я поспішаю до парочки, поки вони не змінили тему розмови або зовсім не пішли.

– Вибачте, я почула, що ви шукаєте няньку. Я Аліна.

Навмисно перекручую ім’я. Ким я тільки не встигла побувати за час надання цих послуг: Лізою, Катею, Вікою, навіть Євлампією разок.

– Так. Я Віра, а це Куля, - ох, чому не Кирило? Тепер треба не проговоритись. – Ви чудово підходите на цю роботу.

Я? Ні-ні-ні. Я маю просто запропонувати. Але не факт, що вони ухвалять рекомендацію. Молодець, Аріно, просто чудово. Облажатися у важливій справі з першої хвилини – найкраще досягнення тижня.

– Можу показати рекомендації, - мозок починає складати нову історію.

– Слухай, дитина дуже складна, - голос у чоловіка м’який, та й Віра здається досить доброзичливою. – Любить усілякі підколи та розіграші, треба бути до цього готовою.

– Без проблем.

Поки я не пішла з дому, зведений брат постійно доводив мене. Змії, фарба та інші дрібниці, які робили моє життя нестерпним. Але, правду кажучи, з тієї родини – за ним я сумую найбільше.

– Тоді поїхали додому. Познайомимо, розкажемо, все обговоримо.

Я без задньої думки погоджуюся, не відчуваючи хвилювання. Якби вони були серійними вбивцями, то це було б в інформації Ігоря. 

Напевно.

Нервувати я починаю лише тоді, коли табличка повідомляє,  що ми залишаємо місто. Це вже погано. Адреса проживання хлопців ніхто не знає,  але я думала, що вони живуть у центрі. Прийде багато часу витрачати на дорогу.

Машина зупиняється біля особняка, трохи дивно дивлячись на фоні сільських будиночків. Вибравшись із машини, я все ще проробляю плани відступу і запам’ятовую дорогу, якою мене приводять до кабінету. Влаштувавшись у кріслі, я почуваюся незручно під уважним поглядом пари, що присіла навпроти диван.

Починаються стандартні розпитування про те, де я вчилася, чи працювала колись нянею, чим захоплююсь. І інші стандартні питання, що ставляться під час приймання на роботу. Хоча їх потрібно було задати ще в парку, щоб не гаяти зайвий час.

Я брешу самозабутньо, додаючи досвіду і розхвалюючи саму себе. Якщо зараз не візьмуть – втрачу шанс та зіпсую всю операцію. Ігор вб’є мене за таке.

– Як на мене,  все має вийти, - Куля робить позначки в блокноті і посміхається,  підбадьорюючи. – Контракту ми не будемо укладати, але сподіваюся, що ти впораєшся.

Зрозуміло. Якщо спробую відмовитися чи зіскочити – втрачу з ними будь-який контакт. Доведеться намагатися щосили.

З боку входу чується шум. Хлопці завмирають,  а потім усміхаються. Ці їхні посмішки лякають мене, змусивши задуматися, що це за дитина така. Відразу з’являється думка, що легкою ця робота не буде. Віра кличе дитину. Дивно, тільки зараз розумію, що знаю лише те, що це хлопець. Ні точного віку, ні чогось іншого я не запитала. 

А даремно.

Чоловік,  що увійшов, поправляє волосся і,  завмерши, дивиться на мене. Виразно розглядає на шкіряну куртку,  опускається очима до ніг,  обтягнутих вузькими джинсами. Посміхається.

Клик.