Няня для тирана - Ая Кучер

– Я не можу залишити дитину у біді.

– Я не дитина! – він вивів мене з рівноваги, заставивши хмуритися. Поте більше не було поривів розплакатися. – Мені вісімнадцять.

– Добре, не-дитина, що тебе засмутило?

Не знаю чому, але я просто ви бачила всі свої проблеми на цього незнайомця. Може тому,  що це все сиділо в мені так довго і хотілося хоч комусь поскаржитися,  а ще щоб мене пошкодували. Але я не могла говорити про це з подругою, вона й так допомагала надто багато. А Данчик… Ні, тільки не з ним. Він хлопець найкращої подруги, нічого було його вантажити.

Чоловік мовчав весь цей час, не перебивав, не вичитував і не підтримував. Просто слухав мою розповідь.

– І я просто намагаюся виживати, але я не була готова до такого!

– А що, коли виживати більше не доведеться? Я міг би дати тобі гроші на квартиру, їжу та коляску, на все, що знадобиться. Я міг би допомогти тобі, Арино.

– Мені… – я змусила себе прикусити язика. Можна було відмахнутися і гордо піти. Але мені справді потрібна була допомога. – Що мені треба робити? Я не настільки наївна, щоб вірити у доброту випадкового перехожого.

– Не тільки вродлива, а й розумна, - він розглядав мене, ніби не помічає переляканого погляду. – А на що ти готова забезпечити себе і дитину?

Я не сказала: «Все,  що завгодно». Занадто багато ховалося за цим і словами і надто багато влади дало б чоловікові.

– Не хвилюйся. Від тебе потрібні лише маленькі приємні послуги.

Судячи з потемнілих очей, він збирався попросити не про допомогу по дому чи вигулі собак.

Повітря не вистачало,  хотілося втекти. Але я вже знала,  що погоджуся.