Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

Кажуть, що англійці — пуритани, та я б не поспішала з висновками! Скажімо, секс ми не вважаємо гріховним, це просто щось дуже особисте і тому соромливе. Ми спокійно толеруємо жарти про секс, навіть зовсім відверті, а от смакування деталей інтимного характеру — це вже неподобство. Тілесна насолода від їжі, як на мене, з цієї ж опери — не зовсім заборонена тема, але така, про яку можна говорити лише легковажно, несерйозно і жартома.

Їжопоклонники (або ж іноземці), які розливаються трелями, еротично описуючи насолоду від ідеально приготованого, спокусливо-кремового соусу беарнез змушують нас здригатися, паленіти від сорому і ховати очі. А все, що треба, щоб згладити незручність — це просто подати розмови під правильним соусом — тобто посміятися із себе, не вдаватися у крайнощі полум’яного завзяття. Без самоіронії їжопоклонство стає «гастро-порно» (цим терміном зазвичай окреслюють розкішно ілюстровані гастро-журнали і кулінарні книжки з описами вигадливих страв, від яких тече слина. Та для полум’яного їжопоклонства воно теж пасує!).

Вечеря при телевізорі

Як на мене, думка про те, що англійці стають нацією перебірливих гурманів, на жаль, скидається на надто оптимістичну пропаганду їжопоклонства — як не геть вигадану, то точно добряче прикрашену. Однак, віднедавна інтерес до смачної їжі та куховарства таки справді зріс.

Кожного дня на будь-якому телеканалі ви знайдете як мінімум одну програму про їжу. Правду кажучи, деякі ігрові теле-шоу, в яких шефи змагаються, хто за двадцять хвилин приготує з п’яти інгредієнтів кращий обід із трьох страв, покликані розважати, а не навчати кулінарному мистецтву. Чимало іноземців, з якими ми розмовляли на цю тему, вважають такий підхід до їжі або сміховинно негожим, або приголомшливо непоштивим. На виправдання скажу, що в нас є чимало хороших інформативних кулінарних шоу.

Складно сказати однозначно, чи ці шедеври з телекухонь перекочували на реальні кухні реальних англійців. Справедливості ради скажу, що англійці з апетитом дивляться, як зіркові теле-шефи готують вишукані страви зі свіжих, екзотичних інгредієнтів, в той час, як їхня вечеря з напівфабрикатів, куплених у супермаркеті і запакованих у пластик, три хвилини томиться у мікрохвильовці (Я й сама так часто роблю!)

Та є серед нас винятки — люди, які, надихнувшись тв-шоу, мчать по кулінарні книжки шефів з телевізора і беруться випробовувати нові рецепти. І це стосується не лише модників-гурманів із середнього класу. Книжки Делії Сміт завжди очолюють списки бестселерів, а крамарі часто спостерігають за «ефектом Делії» — що б вона не порекомендувала у вечірньому кулінарному шоу — хоч звичайне яйце, хоч якусь дуже особливу марку каструль — наступного дня це миттю зметуть з прилавків по всій країні.

Чимало моїх друзів та інформаторів з робочого класу, надивившись кулінарних телешоу, стали набагато натхненнішими та сміливішими кухарями. Один водій автобуса зізнався, що він «великий фанат» Гару Родеса. «Обожнюю його рецепти, — сказав він. — Я ніколи не готував рибу — таку нормальну, справжню рибу, як має бути. А тепер йду у рибний магазин, беру там рибу, ну, якогось там червоного луціана абощо, і готую просто чудесну вечерю! Минулих вихідних я запік сібаса! Той сібас дуже дорогий, то морська риба, але він того вартує! Було неймовірно смачно!»

Однак він, як і більшість новонавернених англійців-гурманів «готує по-справжньому» тільки раз на тиждень, суботнього вечора. В Англії досі дуже мало хто кожного дня купує свіжі і дорогі продукти, щоб потім їх ретельно та любовно готувати. Полички в супермаркетах вгинаються від екзотичних овочів, зелені та приправ, однак більшість покупців поняття зеленого не мають, що це за дивовижа і з чим її їдять. Я трохи покрутилася біля овочевих та фруктових рядів: витріщившись на такі штуковини, як pak choi[73], лісові гриби та лемонграс, я запитувала випадкових покупців, що це за дивина і як її готувати. Більшість покупців, та й працівників супермаркету, тільки розводила руками.

Правило новизни

Тут я, одначе, потрапила у суто англійську пастку модного гурманства — порівняла «добру їжу» та «щирий» інтерес до кулінарії з любов’ю до незвичних заморських інгредієнтів і нових способів приготування. Моїх друзів-іноземців дуже дивує ця шалена гонитва за новинками. Вони потішаються з безперервного потоку модних кулінарних віянь та заковик — сьогодні на піку nouvelle, завтра — кейдженська кухня, післязавтра — фюжн, далі — тосканська, тоді — тихоокеанська, потому — новітня британська. Сьогодні ми додаємо до всіх страв висушені на сонці помідори, про які на завтра всі забудуть і візьмуться за малиновий оцет, чи часникове пюре, чи поленту. А тоді, навіть не знаю, всі готують конфі з чорного пудинга і картопляного рьошті — викладають хиткою вежею на велетенській білій тарілці і подають із конвертиками, фаршированими козячим сиром, скроплюють концентрованим і згущеним бальзамічним оцтом, або розмариновим jus, або соусом сабайон з хріном, або ще чимось таким загадковим.

Захоплення кулінарними новинками — це не суто англійська риса. Те саме можна спостерігати і в колишніх колоніях — Америці та Австралії. Втім, у них є хоч сяке-таке виправдання — це значно молодші за нас нації, де не може бути мови про традиційну народну кухню, адже там, завдяки іммігрантам, змішались усі можливі культури світу. А ми ж стара європейська культура, із столітньою історією та віковими традиціями. Та коли діло доходить до їжі, то ми враз перетворюємося на таких собі жовторотих жертв моди. Можливо, справа в тому, що в питаннях їжі ми мало чим відрізняємося від молодих пост-колоніальних націй — попри всю давність історії у нас таки немає власної годящої кулінарної традиції. Дехто з їжопоклонників, фанатів історії, стверджує, що англійська кухня не завжди була така невиразна — як аргумент наводять давні величні бенкети з пишними «мисливськими пирогами» з дичини та екзотичних спецій. Однак вигадливі наїдки, як на те пішло, були на столах лише у малочисельної заможної знаті. Іноземці століттями скаржились на те, що майже всі страви англійської кухні несмачні, а тепер вони ще й взялись вихваляти наше унікальне вміння хаотично поєднувати кулінарні традиції і моди інших народів. «Я думав, що англійці мали б противитись змінам? — якось сказав мені спантеличений іноземний інформатор. — Та у ваших ресторанах я бачу протилежне. В Італії ми набагато традиційніші у плані їжі, ми не такі охочі до нового. А французи — так взагалі…» Він притулив долоні до скронь — жест, що мав символізувати зашореність поглядів і тунельний зір. Та він має рацію, подумала я. Англійці заробили репутацію закоренілих традиціоналістів, однак наше ставлення до їжі доводить, що ми можемо бути надзвичайно гнучкими і відкритими до нових смаків та кулінарних експериментів. Ми охоче всотуємо різноманітні кулінарні новинки. Найбільш сміливі новинки кулінарії практикує переважно молодь і модники, але грецька, італійська та китайська кухні вже багато десятиліть є невід’ємною частиною раціону англійців — вони вже стали рідними, як наші споконвічні м’ясо і два