Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Їжа, як тепер всі кажуть, — це новий секс. І це чистісінька правда — класи, які я називаю «гвалтівними», колись самопризначились на роль секс-учителів, а тепер читають народу кулінарні моралі, взяли собі за мету принести на столи робочого класу овочі.
У нас вже немає святенниці а-ля Мері Вайтхаус, щоб жалітися на засилля сексу та «поганих слів» на телебаченні, натомість ми маємо легіони дієтологів та експертів із харчування, які скаржаться на спокусливі рекламні ролики нездорової їжі — вони ж бо їдять поїдом нашу молодь! Вони опікають молодих людей з робочого класу: всім відомо, що саме «кевіни та трейсі», а не «джеймси та саскії», напихаються жирними і солодкими снеками!
«Саскії» з верхівки середнього класу точно такого не роблять: серед них є багато анемічних новонавернених вегетаріанок, чимало на межі анорексії та булімії, дехто страждає на примарну «непереносимість» глютену та лактози. Дивовижно, але жодна з цих проблем не хвилює проповідників здорового способу життя, їх лише цікавить, як відібрати у Кевіна та Трейсі чіпси і впхати в них п’ять порцій овочів та фруктів щодня.
Представники балакучих класів (верхівка середнього класу) найлегше та найохочіше вступають у секту адептів здорового способу життя. Табу на певні продукти вже стали визначальною рисою класової приналежності, особливо серед жінок, що належать до «балакучих» верхів. Ти — це те, чого ти не їси. Жодна вечірка серед «балакунів» не відбувається, якщо господарі попередньо не уточнили про новомодні алергії гостей, яку їжу вони не толерують, а від якої відмовилися з ідеологічних причин. «З вечірками покінчено, — зізнався мені один журналіст з верхів середнього класу. — Та це нереально тепер. Нагодувати одного-двох вегатаріанців ще було окей, та тепер всі мають як не алергію на глютен, так непереносимість лактози, як не вегани, так сидять на макробіотиці, чи на дієті Аткінса, то хтось яєць не їсть, то має “важкі стосунки” із сіллю, то параноїдальний страх перед “Е-шками”, то їдять тільки органічну їжу, то в них детокс, то ще якась біда…»
Я щиро співчуваю усім справдешнім алергікам, та справа в тому, що дуже малий відсоток населення справді страждає на харчову алергію, діагностовану медиками — принаймні їх значно менше, ніж тих, хто думає, буцімто має алергію. Пані з верхів думають, що як будуть надзвичайно чутливими до певних продуктів, як принцеси до горошин, то якимсь дивом виглядатимуть дуже модними, чарівливо вразливими, високопородними особами, — не те, що ті всеїдні простолюди! У рафінованих колах зневажають людей, що без проблем перетравлюють пролетарську їжу — молоко та хліб.
Якщо ви особисто не маєте трендових проблем з їжею, то вже постарайтесь, щоб дітей така доля не оминула! Ви можете вдатися до варіанту лайт і голосно пінитися, що вони можуть мати алергію: «О, ні! Тільки не давайте Тамарі абрикос! Ми ще не перевірили її на абрикоси. Її трохи від полуниць обсипає, то краще перестрахуватися», «Кейті не можна пюре з баночок — там сама сіль. Я купую органічні овочі, перетираю і сама роблю пюре…». Навіть якщо ваші діти, наперекір моді, стійкі, вам доведеться докласти зусиль і йти в ногу з фуд-модою: вам слід знати, що вуглеводи — це нові жири (точнісінько, як коричневий — це новий чорний), а гомоцистеїн — це новий холестерин; що дієта з високим вмістом клітковини — це вже вчорашній день, а дієта Аткінса — якраз на піку; коли мова зайде про генетично-модифіковані продукти, то «балакунам» личить гнути лінію «два гени — добре, чотири — погано». Зарубайте собі на носі, нема «безпечної» їжі. Ну, хіба що це буде органічна морква, вирощена самим принцом Чарльзом!
Низи та мідли середнього класу понавчалися від верхів (а також начиталися «Дейлі Мейл», яка в кожному номері публікує 5 страшилок «ми всі помремо») і стрімко просідають під тиском «модних» харчових жахіть. Перш ніж жителі псевдотюдорівських замків та неогеоргеанських маєтків переймуть моду на харчові табу та виверти верхівки середнього класу, існує ледь помітна — на секунду-дві — затримка, як при передачі супутникового сигналу. А тоді ще один виток — і мода досягає котеджних містечок, забудованих ще в тридцятих роках. Іноді жителі котеджів відстають від моди на два кроки — вони тільки перехворіли жирофобією і клітковинофілією, а на верхах вже забули й про карбофобію та протеїноманію. Тільки-но низи середнього класу засвоїли, що на повістці дня канцерофобія чи ще якийсь їжострах, як верхи змушені негайно придумати собі щось нове. Який сенс страждати на непереносимість глютену, якщо всі простолюди з «Пардонії» та «Салфетко-краю» слабують на той самий недуг!
Робочий клас, зазвичай, такою дурнею не страждає. У них є справжні проблеми, і їм не треба розважатися вигадуванням модної харчової алергії. На протилежному кінці соціальної драбини, на самій горі, ніхто теж не бере до голови таких дурниць і дуже скептично ставиться до новомодних віянь. Маючи час та гроші на догоду химерним харчовим заборонам, вони, на відміну від хитких середніх класів, не хибують на невпевненість і не потребують самоствердження через демонстративну відмову від хліба з маслом. Звісно, не обійшлось без винятків — таких, як покійна принцеса Уельська, наприклад. Та ці винятки, по-суті, підтверджують правило — така поведінка продиктована невпевненістю та почуттям меншовартості на фоні аристократів.
Часові та лінгвістичні індикатори: обід, чай чи вечеря?
Як ви називаєте вечірній прийом їжі? О котрій годині ви сідаєте до столу?
Якщо ви кажете «чай» («tea») і сідаєте до столу о пів на сьому, то ви, скоріш за все, виходець або належите до робочого класу (якщо ви ще й маєте звичку персоналізовувати прийом їжі і кажете «мій чай», «наш чай» та «ваш чай», наприклад, у таких фразах як «Мені вже час до дому. Саме час мого чаю», «Що на наш чай сьогодні, кохана?» чи «Приходьте до нас на ваш чай» — то радше за все, ви з робочого класу з Півночі).
Якщо ви кажете «вечеря» («dinner») і сідаєте до столу о сьомій, то ви, либонь, належите до низів або середини середнього класу.
Якщо ви так переважно називаєте офіційні застілля, а домашні, неофіційні називаєте «supper» (вимовляти треба з’їдаючи останній склад), то ви пан / пані з верхівки середнього класу або вищих кіл. Питання часу тут не стоїть руба, але родинну «supper» подають о пів на восьму, а офіційне вечірнє застілля буде трохи пізніше — після восьмої тридцять.
Усі, крім робочого класу, називають «чаєм» («tea») легкий перекус
