Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

Кейт Фокс

Спостерігаючи за англійцями

[Передмова до українського видання]

Неписані правила і як їх все-таки написати

Чи доводилось вам у товаристві з багатьох іноземців в далекій країні співати пісень тільки тому, що ви українка, а українці всі гарно співають? Скажіть, а до того, як ви почали подорожувати світом, як саме і чому ви уявляли собі типових італійців, японців чи єгиптян? Ну, якось таки уявляли, і дуже може бути, що визначення італійськості чи єгиптянськості складалося завдяки стереотипам, в них завжди є частка правди.

Кейт Фокс, професійна антропологиня в другому поколінні, народжена і вихована в Англії. Але «Спостерігаючи за англійцями» не назвеш науковою розвідкою. Скажемо, це книга антропологині у відпустці. Вона поставила собі те саме зачароване питання: по чому можна безпомильно упізнати англійців? Чи є якась формула, якийсь секретний складник? А якщо переві(т)рити стереотипи і надати їм нового дослідницького сенсу? І як заправська експертка десять років потроху вчащала до різних кафе і пабів, ставала у черги і намагалася просковзнути без черги, наступала людям на ноги й не вибачалася, щоб зловити їхню спонтанну реакцію, заходила в гості та спостерігала своїх земляків у робочих ситуаціях і приватних стосунках, не вимикаючи внутрішнього антрополога, не втрачаючи здатності голосно сміятися і не гублячи за надміром деталей щонайпершої думки: що ж відрізняє англійців від інших і робить їх такими англійськими?

Насамперед скромність, вимога чесної гри і почуття гумору. Але її коротка відповідь: парадокси. Так, англійці здебільшого дуже милі, але погано соціалізуються. Вони вміють дружити, але не вміють знаходити друзів. Половина з них антироялісти, однак англійське суспільство було і залишається наскрізь ієрархічним і класово розшарованим. Їхня надмірна обережність і вразливість може враз обернутися гримасою циніка і виглядати відштовхуюче. Вони гостро іронічні, але це не напад назовні, так промовляє інстинкт самозбереження. Вони дійсно мають пунктик на «гніздуванні», і власний дім для них стає всім найкращим — емоційною прив’язкою, місцем безпеки і святого спокою, символічним капіталом, а його невпинне вдосконалення і догляд за маленьким городчиком за живоплотом — то ключове англійське хобі. І все ж таки вони залишають багато сміття в публічному просторі і неохайно їдять на вулицях.

Інакше кажучи, маленькі теми, на які Кейт Фокс подрібнює великі сюжети англійського повсякдення, наче фіксує їх на полароїдні знімки і дає нам у руки як прямі докази: ну ж бо, впізнайте, ось як це зазвичай у нас, англійців, виглядає (розмовні коди, дрескод, дорожні правила, їжа, флірт, секс, ритуали переходу в новий статус). І розмови про погоду, які насправді посилають сигнал: «Поговори зі мною, я теж хочу з тобою поговорити». Ви довідаєтеся про рефлекс вибачення, правило іронічного гнома і основи англійської параноїдальної пантоміми. Загалом, міміка та засоби порозуміння без слів — недооцінений ресурс при вивченні англійської як іноземної, а даремно.

Є ще один вимір, про який у цій книзі прямо не йдеться. Над своїм упізнаваним колективним «ми» спільноти починають міркувати і побиватися, коли ця самозрозуміла формула спільності розмивається, опиняється під загрозою. Коли Лондон сприймається не стільки столицею Об’єднаного Королівства, скільки глобальною столицею найбагатших і найупослідженіших мігрантів — офшорних олігархів та трудових іммігрантів з колишніх британських колоній і відсталіших країн Європи, Азії і Африки. Тому ця книжка, написана на самому початку 21 століття, розкаже вам дещо і про глибинні емоції, які помножилися і набули політичної ваги в час Brexit-y.

«Спостерігаючи за англійцями» — це славна підготовка перед мандрівкою до Англії, з тим, що ви розумієте, наскільки живе життя розмаїтіше, ризикованіше і не стоїть на місці. В оригіналі ця книжка Кейт Фокс витримала вже три перевидання. Вона пізнавальна і для англоманів, і для англофобів, бо, гортаючи її, ви впізнаєте багато свого і те, що Кейт називатиме суто англійським, вам схочеться визнати суто нашим. Тому що схожу за жанром книжку з подібною самоіронічною дистанцією варто б скласти і про нас, а іскристий шампанський переклад Марти Госовської дає приклад мови, якою це все слід написати. Зізнайтеся, ви теж уже багато років спостерігаєте за…?

Ірина Старовойт,

перекладачка, літературознавиця

[Вступне слово]

ДОМАШНЯ АНТРОПОЛОГІЯ

Я сиджу в пабі неподалік станції Паддінґтон і міцно стискаю маленьку склянку бренді. Це лишень о пів на дванадцяту — ранувато для випивки, та цього разу алкоголь — це частково винагорода, а частково — фронтові п’ятдесят грам для відваги. Винагорода — бо я щойно мала виснажливий ранок і мусила навмисно-випадково штурхати людей, аби порахувати, скільки з них скаже «Перепрошую»; фронтові п’ятдесят для відваги — бо мені час повертатися на вокзал і впродовж декількох годин безбожно грішити — пхатися без черги.

Я дуже, справді дуже не хочу цього робити. Я хочу вдатися до свого звичного методу: хай би мій довірливий асистент ламав священні секретні правила, а я б собі спостерігала з безпечної відстані. Та цього разу я набралася відваги сама стати піддослідним кроликом. Я не почуваюся відважною. Мені лячно. Мої передпліччя вкриті синцями від експериментальної штурханини. Я хочу тут же і зараз же покинути цей недолугий проект дослідження англійськості, піти додому, випити чашечку чаю і жити собі нормальним життям. Мені точно не хочеться ціле пополудня присвятити спробам прослизнути без черги. Чому я це роблю? В чому ж суть цього безглуздого штурхання і прослизання (не кажучи, що й завтра я робитиму такі ж недоумкуваті експерименти)? Влучне запитання. Мабуть, краще пояснити.

«Граматика» англійськості

Нам постійно кажуть, що англійці втратили національну ідентичність, що нема вже такого поняття — «англійськість». З’явилася сила-силенна плачів над цією буцімто кризою ідентичності: заголовки варіюються від тужливого «Хто тут за Англію?» до розпачливого «Англія: Лемент». Впродовж останніх дванадцяти років, досліджуючи різні аспекти англійської культури та соціальної поведінки — в пабах, на кінних перегонах, в крамницях, в нічних клубах, в потягах та на вулицях, — я переконалася, що все-таки «англійськість» існує, а балачки про її загибель — явно передчасні. У польових дослідженнях до цієї книжки я маю намір з’ясувати таємні, неписані правила поведінки англійців і що ці правила можуть розповісти про нашу національну ідентичність.

Головним завданням було відшукати спільний знаменник у правилах поведінки англійців — цей неофіційний поведінковий кодекс, вплетений поміж класові, вікові, статеві, регіональні, субкультурні та інші соціальні зв’язки. Візьмімо, наприклад, учасниць Жіночого інституту та байкерів, з ніг до голови вбраних у шкіряний одяг, — на перший погляд, може здатися, що між ними дуже мало спільного, але, призвичаївшись до «етнографічного засліплення»[1] поверхневими відмінностями, я зауважила, що і членкині Жіночого Інституту, і байкери, а також представники інших груп, усі коряться неписаним правилам — правилам, що визначають нашу національну ідентичність та характер. Вслід за Джорджем Орвелом скажу, що ця ідентичність