Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс

Все йде як по маслу, коли ми, одягнувшись «за правилами», можемо трошки побунтувати проти цих правил — на догоду суто англійському хисту до самовисміювання ми відмовляємося від надмірної серйозності. Можливо, нам бракує красномовства у вбранні, яке притаманне іншим націям, і наша манера одягатися сміховинна, та, на щастя, ми маємо почуття гумору і вміємо із себе посміятися.

ПРАВИЛА ЇЖІ 

1949 року угорський комік Джордж Мікеш дуже влучно сказав, що «європейці мають гарну кухню, англійці ж — гарні манери за столом». Пізніше, 1977 року, він спостеріг незначне покращення кухні і чималий занепад манер. Втім, англійська їжа його не вразила, і він визнав, що манери «все ще пристойні».

Коли Пол Річардсон, письменник-мандрівник, повідомив друзям-іноземцям, що планує півтора року присвятити вивченню британської гастрономії, то одразу довідався, що майже через тридцять років коментар Майкза все ще відображає огульне уявлення про англійську кухню. Друзі з Іспанії, Франції та Італії, каже він, запевнили, що британської гастрономії просто не існує — для цього потрібна палка любов до їжі, а чого в англійців нема, того нема. Вони зауважили, що «стосунки англійців з їжею трохи схожі на подружнє життя без любові».

Серед потоку плачів, які я вислухала від іноземних друзів та інформаторів, був один цікавий факт — англійці ставляться до їжі як до винагороди, а не як до права. Ще вони сказали, що в нас немає гідної локальної кухні; сім’ї вже не збираються разом за столом, а напихаються нездоровою їжею перед екраном телевізора; раціон складається переважно із солоних та солодких перекусів — чіпсів, смаженої картоплі, шоколадних батончиків, напівфабрикатів, піци, розігрітої у мікрохвильовці, та всякого іншого непотребу. Навіть ті, хто цікавляться їжею і можуть собі дозволити якісні продукти, не мають ані часу, ані сил піти на закупи і приготувати страви зі свіжих продуктів, як це зазвичай роблять в інших країнах.

Власне, критики мають рацію. Та лише наполовину. Наполовину праві й ті, хто дотримується кардинально протилежної позиції, наприклад, активісти новомодного руху «Cool Britannia», які запевняють буцімто англійська кухня змінилася до невпізнання, а Лондон став гастрономічною столицею світу, де їжа є новим рок-енд-ролом, а самі англійці — нацією гурманів та «фуді» і т. д.

Я не маю наміру вступати тут у довгі суперечки про якість англійської їжі. Як на мене, то не така вона вже й паскудна, як намагаються довести наші недоброзичливці, і точно не така дивовижно-прекрасна, як переконують новомодні промоутери англійської кухні. Правда десь посередині. Щось в нас дуже добре, а щось — неїстівне. У цілому, їжа як їжа. Англійська кухня мене цікавить з позиції антропології — як вона відображає наші стосунки з їжею загалом, як неписані соціальні правила формують ці наші стосунки і що все це може розповісти про національну ідентичність англійців. В усіх культурах світу є неписані правила харчування — і загальні правила харчування та приготування їжі, і спеціальні правила, які врегульовують, хто, що, де, коли, з ким і як має споживати. Кодекс правил про їжу може чимало розповісти про культуру народу. Отже, мене цікавить не англійська їжа per se, а саме англійськість у правилах харчування. 

Правило амбівалентності

«Подружнє життя без любові» — не така вже й погана характеристика наших взаємин з їжею. Та я б не поспішала називати їх «подружніми» — наше ставлення до їжі та кулінарії більше скидається на співмешканство без взаємних зобов’язань і з постійними конфліктами. Стосунки в нас амбівалентні, часто суперечливі і дуже мінливі. Трапляються моменти взаємного захоплення, навіть пристрасті, та загалом, якщо на чистоту, ми не маємо глибинної, тривкої, вродженої любові до їжі, як-от, наприклад, наші сусіди-європейці та й, зрештою, багато інших народів світу.

В Англії їжа не в такому пріоритеті, як десь-інде у світі. Навіть американці, чия «всенародна» (протилежне поняття до етнічної) кухня не набагато краща за нашу, більше дбають про їжу, генеруючи все нові і нові смаки та поєднання нездорового корму. Ми ж обходимося двома-трьома видами харчового паскудства.

Деінде у світі людей, яким не байдуже, що вони їдять, і яким подобається готувати та обговорювати процес приготування їжі, не мають за білих ворон — в позитивному чи негативному сенсі — і не величають «їжопоклонниками». Ярий інтерес до їжі — це норма, а не виняток. А той, хто для англійців «їжопоклонник», десь би був просто людиною із здоровим, нормальним, правильним інтересом до їжі. У інших культурах є нормою те, що нам бачиться як манія, як щось незвичне і навіть претензійне.

Для англійців же таке жваве зацікавлення їжею, на думку загалу, є, в кращому разі, дивацтвом, а в гіршому — аморальним збоченням, чимось неправильним та негідним. Їжопоклонство, особливо чоловіче, вважається фемінним, чимось таким, що не личить чоловікові, поза тим — це може кинути тінь на його чоловічість і гетеросексуальність. У цьому контексті їжопоклонство прирівнюється до безтямного поклоніння моді і декоративним подушкам.

Зіркові «шефи» з телевізора зі шкіри пнуться, щоб продемонструвати маскулінність та гетеросексуальність: вони говорять на вуличному жаргоні і поводяться як брутальні мачо; вони педалюють любов до футболу; постійно говорять про дружин, дівчат та дітей («дівок» і «малих», якщо на жаргоні); одягаються якомога недбаліше.

Джеймі Олівер — молодий телеведучий кулінарного шоу, який дуже постарався, щоб англійські хлопчики змінили думку про кар’єру кухаря, — є саме таким яскравим прикладом мачизму в кулінарії: «Гляньте-но, який я гетеросексуал — в мене є крутий скутер, я слухаю круту музику, у мене сексуальна дружина-модель, я говорю на кокні[72] як крутий перець і брутальний мачо: “Береш трохи цього, трохи того і все у тебе вийде, чувак!”».

Жінкам їжопоклонство пробачають, але все одно чиясь увага до їжі викликає подив і зацікавлення, а в певних колах це ще й вважають претензійним. Ніхто не хоче виказувати яре зацікавлення і любов до їжі, щоб не здатися претензійним. Більшість гонорово заявляє, що «їсть, щоб жити, а не живе, щоб їсти» — на противагу сусідам, зокрема французам, чиї прекрасні страви, від яких ми у захваті і які з ентузіазмом споживаємо, але це не заважає нам здіймати на смішки їхню любов до їжі. Ми ніяк не докумекаємо, що одне випливає з іншого!

Заборона на надмірну серйозність і правила непристойності

Амбівалентне ставлення до їжі частково обумовлене «забороною на надмірну серйозність». Виявляти фанатичне захоплення (необов’язково їжею) — соромливо, а занадто серйозне і пристрасне ставлення до звичайнісінької речі — їжі — це взагалі, на думку англійців, межує з ідіотизмом.

Закрадається думка, що за напруженими стосунками з їжею та їжопоклонством криється щось більше. В основі лежить неприйняття тілесних насолод. Афішувати пристрасть до смачної їжі і вільно розповідати наліво і направо про насолоду від їжі — соромно. І не тільки тому, що це вияв полум’яного завзяття, але ще й тому, що це, як