Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Хоч це й надважливі теми для англійської молоді, та я втішилась, що й тут є гумористичний підтекст. Поза тим, навіть елемент самовисміювання у всій цій дискусії про крутість та мейнстрімність! Підлітки навіть спромоглися посміятися із фобії «бути як всі»: у середині 1990-х, коли група «Spice Girls» була щонайсправжнішим символом мейнстріму і її зневажали всі, хто мав хоч наймізерніші претензії на крутість та неформальність, неформали-гранджери взяли собі за моду вбирати футболки з «Spice Girls». Такий собі іронічний метажарт, форма самоіронії, яка свідчить про відмови сприймати заборону на «мейнстрімність» надто рвійно. Певна річ, такі жарти спрацьовують лише для тих, хто утвердився у статусі «крутих». Такий акт непокори сприймають як заяву штибу «Я такий / така крутий / крута, що можу одягнути відверто мейнстрімну футболку з “Spice-Girls”, і нікому й на думку не спаде подумати буцімто я насправді люблю “Spice Girls”».
Класові правила для дорослих
Семіотика одягу дорослих трохи простіша, ніж звід правил одягу та сигналів у підлітків. Класові індикатори в них також чіткіші.
Найновіший «Довідник Дебретта з етикету та сучасних манер» радить «забути стару англійську приказку: пишна одежа — ознака неотесаних людей». Автор наполягає, що це правило походить із часів, коли «було заведено пишно зодягатися до будь-якої оказії, хіба окрім роботи в садку». У наш же час, веде автор далі, «одягнутися занадто святково — це означає начепити щось розкішне, чепурне і вайлувате, зовсім забувши про навалу спортивного стилю, який екіпірував усю націю у кросівки та світшоти». І він має рацію, особливо стосовно чоловіків, але серед жінок павичеве крикливе вбрання досі служить непомильним показником приналежності до нижчих класів. Вищі прошарки, однак, вміють «ошатно зодягнутись» і при цьому не виглядати крикливо і вифранчено.
Жіночі класові правила
Надмір прикрас (особливо золотих; намисто з ініціалами чи іменем власниці), забагато макіяжу, ретельно вкладене волосся, чепурне вбрання, блискучі колготки, незручні, тісні туфлі на височенних підборах — це все ознаки нижчих класів, особливо, якщо вбрання не приурочене до особливої оказії. Темну, аж підкопчену, засмагу вищі класи також зневажають і зараховують до категорії вульгарного. Надмір підібраних до комплекту елементів — достоту як з укомплектованими меблями та допасованим декором у помешканні — вважається ознакою нижчих класів, особливо, якщо у палітрі кольорів є яскраві: скажімо, темно-синя сукня з червоною облямівкою, в поєднанні з червоними туфлями, червоною торбинкою і червоним капелюхом (можете сміливо опускатися класовим ліфтом на два поверхи, якщо хоча б один із предметів костюму є не лише червоним, а ще й блискучим). Таке аж надміру чепурне вбрання часто можна побачити на весіллях чи святкових оказіях робочого класу. Тяга допасовувати образ до дрібниць зустрічається й у низах середнього класу, але там превалюють приглушені «головні» кольори, наприклад бежевий. Якщо однакових по кольору аксесуарів два-три, то статусний ліфт підіймається до середини середнього класу. Одначе, здебільшого вони одягаються у «комплект» — занадто чепурний і недільний, занадто допасований і святковий, верхи середнього класу так не одягаються.
Шукаючи критичну відмінність між низами-серединою середнього класу та верхами середнього уявіть собі Маргарет Тетчер (ретельно продумані, строгі, чепурні костюми; блискучі блузки; торбинка та взуття в тон; акуратно укладене волосся) і Ширлі Вільямз (розхристані, зношені, розкомплектовані, але гарної якості твідові спідниці та кардигани; приглушені, болотяні кольори; нічого не підібрано по кольору; волосся без укладки, злегка розбурхане)[70]. Цим я аж ніяк не виводжу неохайність у категорію «високого», а чепурність, далебі, не понижує автоматично до нижчих класів. Жінка, що належить до вищого чи верхівки середнього класу, ніколи не одягне леггінси а-ля Вайнетта Слоб і зачовгану велюрову кофтину, йдучи на ланч у гарний ресторан. Вона одягнеться просто і стримано — без ретельно підібраних кольорів і вигадливих аксесуарів. У неї може бути буденна зачіска, «без укладки». Однак, вона матиме доглянуте волосся, без облізлого жовтявого блонду, з-під якого просвічує два дюйми відрослих темних корінців.
Про соціальний статус дорослих англійок свідчить також міра оголеності: оголеність декольте зворотно пропорційна суспільному становищу жінки — чим глибше декольте, тим нижчий її соціальний статус (це стосується денного вбрання, коктейльні та вечірні сукні можуть бути відвертішими). У жінок середнього віку (і старших) правило поширюється і на передпліччя. І ще явною ознакою низів є затісний, обтислий одяг, який липне до валочків жиру на спині та животі. Жінки з класової верхівки теж мають валочки жиру, але вони їх вміло приховують під правильно підібраним одягом вільного крою.
Класові правила, що стосуються ніг, не такі чітко визначені, оскільки є два ускладнюючі фактори, а саме — мода і стан ніг. Жінки з низів робочого класу (а також nouveaux-riches з робочого класу) люблять одягати коротенькі спідниці, і їм байдуже і до моди, і до стану ніг. А «поважні» жіночки з верхів робочого класу, низів і середини середнього не виставляють ноги напоказ, навіть якщо це дозволяє і мода, і стрункість ніг. Молоді модниці — але виключно власниці струнких ніжок — з вищих прошарків суспільства можуть собі дозволити коротший поділ сукні. Верхівка середнього класу та аристократи вважають товсті ноги, а особливо товсті щиколотки, не лише некрасивими, а ще гірше — ознакою робочого класу. Міф про те, що всі панночки з вищого суспільства мають елегантні ніжки та делікатні щиколотки, живиться тим, що товстоногі жінки, зазвичай, завдають собі клопоту ті ноги не демонструвати.
Отож якщо вам трапиться товстонога англійка у короткій спідниці, то вона, скоріш за все, з робочого класу, а от струнконога у міні — може бути або з самих верхів, або з самих низів соціальної драбини. У такому випадку слід придивлятися до підказок, які я описала вище — глибини декольте, валочків жиру, виставлених на показ, макіяжу, допасованих кольорів та аксесуарів, блискучих тканин та святкової мішури, прикрас та взуття. На всі ці підказки можна орієнтуватися, приглядаючись і до робочого одягу, костюмів тощо, і до повсякденного вбрання. Може, з 1950-х дрес-код англійців та класові індикатори за одягом й справді
