Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

Попри те що УГА стала «нібито новою Могилянською академією закордонної України», визначні українські гості до неї приїздили нечасто. Навіть Головний отаман жодного разу не провідав своїх вояків — тепер студентів. Тож відвідини митрополита Андрея Шептицького струсонули Подєбрадами і стали «подією, розголос якої залишився на довгі роки» [32А, с. 211].

Одного теплого вересневого дня 1926 року подєбрадський палац був переповнений. «Попереду всіх стояли Сергій Тимошенко, Лука Бич, Михайло Єреміїв, дві студентки з квітами та двоє студентів. Коли «маєстатична постать (митрополита) з'явилася в дверях вагону, натовпом пройшов гомін здивування та захоплення. Справді, митрополит був на цілу голову вищий за великих на зріст С. Тимошенка і Л. Бича, а студентки з квітами, які, до речі, зніяковіли, виглядали при ньому як справжні діти… Він дуже постарів, і біблійна його борода зовсім побіліла, але тримався він ще струнко і ходив добре, а з його обличчя, яке сяяло добротою, не сходила лагідна батьківська посмішка» [32А, с. 210, 211].

Студенти-галичани аж сяяли від задоволення, що мають такого знаменитого земляка… Після урочистого прийняття сенатом митрополит оглянув академію, побував у багатьох лабораторіях та наукових кабінетах, зачарувавши всіх ласкавістю. «Студенти назагал приймали його як рідного батька, але все ж не обійшлося без маленької заковики, бо декілька студентів з лівого крила — чи то згідно з партійною програмою, чи просто за революційною інерцією — намагалися зробити неприхильну демонстрацію, але таку несміливу, що митрополит, імовірно, нічого не зауважив» [32А, с. 212].

У лабораторії ферментаційної технології доцента Євгена Голіцинського Андрей Шептицький затримався, бо її керівник взявся частувати митрополита зразками різних фруктових вин. «Митрополит ні разу не помилився, з яких саме фруктів вино ферментовано», — зазначав Василь Іванис [35, с. 36].

Андрей Шептицький завжди жертвував на потреби академії. І на цей раз подарував кварцову лампу для лікування сухітників.

Наступного дня він відправив у місцевій католицькій церкві урочисту службу Божу, під час якої співав академічний хор. «Ця відправа була рідкісною маніфестацією української релігійно-патріотичної єдності, й ті, що були на ній, досі не можуть її забути, — згадував Михайло Єреміїв. — Митрополит, який був залюблений у східний обряд і знав, що переважна більшість присутніх були православні, правив з великим натхненням, і його маєстатична постать у золотих ризах справляла враження не звичайного священика, а якогось біблійного патріарха.

Присутні православні, які в більшості ніколи не були в уніатській церкві, дивилися один на одного і шепотіли, що це зовсім «так, як у нас», а особливо після казання такого високоморального та патріотичного змісту, що його залюбки підписав би кожний православний єпископ. Дуже можливо, що цей день був найщасливішим у житті митрополита Андрея. Палкий патріот і гарячий прихильник злучення Церков на підставі рівності, він, можливо, уявляв собі цю службу Божу першим кроком на тяжкому шляху цього об'єднання» [32А, с. 212].

26 травня 1926 року у Парижі жидівський терорист Шварцбард випустив у Симона Петлюру сім куль. «Драма сталася в Латинському кварталі Парижа… Цього дня близько чотирнадцятої години Симон Петлюра, пообідавши у популярному дешевому ресторані «Шарт'є» на вулиці Расіна, попрямував до бульвару Сен-Мішель… Він неспішно йшов вулицею Расіна з тростиною в руці. Коли дійшов до книгарні на розі бульвару Сен-Мішель, до нього зненацька підскочив якийсь тип…

— Ей! Пане Петлюро! — цими словами незнайомець звернувся до перехожого, який неспішно наближався.

Почувши, що до нього звертаються, Петлюра повернувся… Чоловік у білій блузі загородив дорогу, розмахуючи пістолетом великого калібру.

— Захищайся, канальє! — кричав він, наводячи на нього зброю.

Петлюра ледь встиг, обороняючись, підняти ціпок, як пролунали перші постріли. Він був поранений у плече, живіт, нижню щелепу, потім у груди. Осідаючи, Симон Петлюра слабким голосом вимовив: «Досить, о Боже мій! Досить…»

Безжалісний вбивця нахилився над пораненим, який вже хрипів, і на очах переляканих свідків без щонайменшого вагання вистрілив ще двічі… При кожному новому пострілі людина в білій блузі повторювала: «Це за вбивства! Це за погроми!..»

Здійснивши злочин, Самуель Шварцбард (таким було ім'я вбивника) виклично випростався і чекав, коли його заарештують. Стривожений звуками пострілів, прибіг поліцейський, який перебував на посту на розі бульвару Сен-Жермен.

— Ну то що, ти закінчив? — сказав поліцейський. — Віддай мені твою зброю!

Шварцбард, успішно завершивши свою криваву справу, спротиву не чинив. Але тепер треба було захищати його від гніву натовпу. Удари кулаками почали сипатися на душогубця, і поліцейський, якому скоро прийшли на допомогу колеги, доклав величезних зусиль, щоб врятувати Шварцбарда від розправи розгніваних перехожих» [26, с. 1].

Убивство Головного отамана викликало величезне збурення української еміграції. Трагічна подія згуртувала українців різних таборів, посилила їхнє завзяття.

Василь Прохода одразу ввійшов до складу комітету зі вшанування Симона Петлюри і взявся за написання ґрунтовної статті до збірника, присвяченого пам'яті Головного отамана. В ній лаконічно викладено історію постання і боротьби Армії УНР. Прохода писав: «На зміну «Мазепинству» прийшла «Петлюрівщина». Прийшла вона через 210 років після того, як на Україні проревіла остання українська гармата, й через 55 літ після остаточного, категоричного і рішучого оголошення, що не тільки народу українського, але навіть мови його «не було, нема й бути не може»… Прийшла «Петлюрівщина» тоді, коли основи величезної Російської імперії згнили, але віковічний гіпноз російської величи ще відчувався… Почала творитися без жадного наказу нова збройна сила й перетворилася в новітню українську армію… Історія судила так, що на чолі молодої української армії став Симон Петлюра. Петлюра був нашим національно-політичним ідеологом. Зміст цієї ідеології, в значній мірі, — ті традиції, які установила й залишила нам наша минула Визвольна боротьба… Симон Петлюра дав цій армії національну невмирущу душу, й ожив тоді військово-козацький дух нації» [92, с. 109, 110, 140].

У липні 1926 року в Подєбрадах з ініціативи полковника Архипа Кмети та сотника Володимира Шевченка виникло Товариство колишніх вояків Армії УНР, що стало своєрідною відповіддю ворогам України на