Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
«Життя пізніше показало, що професор Кайслер правдиво міркував, — зазначав Василь Прохода. — Більшість з нас, свідомих своєї національної гідності, не лише не жалкувало, що закінчили студії у своїй, безправній, високій школі, але, навпаки, були горді, що на чужині з нічого творили свої національні цінності, впливаючи цим на розвиток української національної культури на власній Батьківщині, особливо в період непу…» [97, с. 49, 50].
Товариства
У стінах УГА діяла низка наукових товариств — агрономічне, економічне, видавниче, кооператорів, пасічників, спілка лісників, Спілка гідротехніків та меліораторів. Існували в академії і земляцтва: Студентська громада імені Івана Франка (до неї входили переважно галичани), Кубанське земляцтво, Товариство кубанців імені отамана Якова Кухаренка, Білоруська громада, Гурток студентів Північно-Західних земель України. Діяли і Кіш українських пластунів, Гурток плекання народного танку, Спортивний гурток, Дитячий театр, Гурток українських шахістів.
Товариство українських письменників і поетів «Культ» влаштовувало літературні вечори за участю Валерії О'Коннор-Вілінської, Василя Королева-Старого, його дружини Наталени, доцента Бориса Лисянського, художника Добровольського, кобзаря Михайла Теліги, співака Михайла Палія-Сидорянського, поетів Євгена Маланюка, Юрія Дарагана, Олени Теліги, Максима Гриви (Загривного), Леоніда Мосендза, Василя Куриленка і Наталії Лівицької-Холодної, драматурга Миколи Чирського, публіциста Миколи Сціборського, письменника Модеста Левицького, А. Падолиста та Михайла Мухина, який жартома називав себе «продуктом насільствєнной украінізациі русково». «Були це все початківці, з яких дехто запитував хіміків, «що його їсти, щоб більше фосфору до голови попало» [35, с. 50, 51].
У Подєбрадах тривалий час функціонував театр О. Загарова, який мав досить сильних акторів, насамперед самого Загарова, артисток М. Морську та Совачеву, артистів Базилевича, Певного та Холодного. Одного разу п'єса Володимира Винниченка «Гріх» викликала такі гарячі суперечки, що було організовано «над нею» літературний суд, на якому зібралася чи не вся подєбрадська академія. Зацікавилась і чеська публіка. Головну роль на суді відігравали студентка Галина Ліневич (дружина хорунжого Костя Ліневича) і студент Гриць Сіманців, колишній начальник контррозвідки Армії УНР. Прокуратором виступив сенатор Сергій Шелухин, суддя за фахом.
В академії заснували великий академічний хор, де було кілька «визначніших голосів» (Мурашко, Стадникова і Мамонькова). Керував ним поручник Сердюк, колишній директор табірного хору в Йозефові, потім хор очолив Андрій Чехівський, а за ним — Платонида Щуровська-Россіневич, помічниця Олександра Кошиця, керівника Республіканської капели. «Хор виступав не тільки на українських, а й на чеських святах і маніфестаціях, — згадував колишній член Центральної Ради Михайло Єреміїв. — Найбільшим успіхом користувався натурально «Ян Гус» Шевченка-Лисенка, величну музику якого виконували з великим захопленням не лише протестанти і православні, але й католики… Хор видав гарну збірку пісень з двомовним текстом (українським і чеським) під редакцією Андрія Чехівського… Рівнобіжно діяв ансамбль співаків-бандуристів, організований, якщо не помиляюсь, студентом Панасом Заворицьким та доктором Модестом Левицьким, який теж мав великий успіх, але менший, ніж академічний хор, правдоподібно через те, що виконував він найбільше старокозацькі думи і чесно співав до самого кінця всю безконечну кількість куплетів… Взагалі ж гра на бандурі скоро увійшла в Подєбрадах у велику моду, хор постійно збільшувався…» Розросталася й бандурна майстерня, організована господарем академії Грицем Довженком (колишнім членом Центральної Ради) та студентом Михайлом Романченком, сотником Армії УНР [32Б, с. 11].
Українські співаки затьмарили всі місцеві чеські хори. Михайло Єреміїв вважав, що в цьому немає нічого дивного. А от те, що «першим на всю округу» став оркестр під проводом студента УГА А. Серговського, приємно здивувало Єреміїва, бо ж «чехів зараховують до найліпших музик світу» [32Б, с. 11].
Прекрасно грав і малий оркестр, до якого входили Антоніна Іванис (піаніно), П. Ващенко (перша скрипка), Володимир Рейтер (друга скрипка) та Ю. Пирогов (віолончель). Вони акомпанували в кіно — доки там демонструвалися німі фільми. З успіхом грали й на вечірках.
А донський козак І. Костін, який 1920 року воював у складі Армії УНР (3-го кінного полку Михайла Фролова), заснував балетну школу. До неї внадилося й чимало місцевих чеських дівчат. А коли з Йозефова 1924 року завітав до Подєбрад Василь Авраменко, затанцювало майже все студентство. Українськими танцями зацікавилася і чеська молодь. На подєбрадських балах та народних святах поруч із національною «Беседою» почали танцювати «Гопак», «Аркан», «Запорозький козак» та «Катерину».
Михайло Єреміїв зауважив, що на всіх фольклорних фестивалях українські співаки і танцюристи посідали перші місця. Менш таланило у спорті, бо в Чехії він був сильно розвинутий ще перед Світовою війною. Все ж «і в цій ділянці подєбрадські українці-спортовці не посоромили козацького роду», посідаючи почесні місця в багатьох спортивних змаганнях [32Б, с. 12].
Український спорт у Подєбрадах розвивався в кількох напрямках, але головним була участь студентів у «Соколі», спочатку чеському, а потім у Союзі українського сокільства за кордоном. Головою союзу довгий час був Михайло Єреміїв, а потім Василь Прохода, «добрий організатор і дуже віддана сокольській справі людина» [32Б, с. 12].
З ініціативи «Сокола» було організовано Український центральний спортивний союз у ЧСР з осідком у Подєбрадах. До Союзу входили клуби «Дніпро» і «Січ». Створили й футбольну команду, яка з успіхом конкурувала з місцевими чеськими колективами.
В УГА діяли і політичні організації — соціалістів-демократів, соціалістів-революціонерів, радикал-демократів, хліборобів-демократів, хліборобів-державників та націоналістів (Легія українських націоналістів і ОУН). Діяльність партій Василя не цікавила, він мав лише деяку прихильність до радикал-демократів — «як до петлюрівців» [112, с. 8].
Найпопулярнішою здавалася соціал-демократична партія. Попри малу чисельність, вона мала успіх, бо основу її складали неабиякі люди — колишній прем'єр-міністр УНР Ісак Мазепа, міністр здоров'я УНР Борис Матюшенко, професори Володимир Старосольський, Панас Феденко, Микола Добриловський, видатний філолог Василь Сімович, доктор Юрій Добриловський, доцент Ольгерд Бочковський, інженер Корній Ніщименко, редактор-видавець газети «Соціал-Демократ» Олексій Козловський, лектор Осип Безпалко, студент-повстанець Микола Малашко та інші.
Соціал-демократи час від часу звітували перед українською колонією Подєбрад. Найчастіше це траплялося після міжнародних з'їздів, у яких вони брали участь. Головну доповідь
