Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Василеві Проході подобались лекції соціал-демократів, особливо Ольгерда Бочковського, Ісака Мазепи і Панаса Феденка, насамперед через їхню «об'єктивність та відсутність нападів на інші партії». А серед студентів, на думку Проходи, добрими промовцями виявились Василь Мурашко, Григорій Денисенко, Гордій Няньчур, Борис Туник та Євген Ґловінський [97, с. 50, 51].
Соціал-радикали влаштовували культурно-освітні доповіді. Це була проуенерівська група, фактичним органом якої став «Тризуб». Соціал-радикали допускали до виступу не тільки членів своєї партії. Професор Дмитро Антонович виголошував доповіді про українське мистецтво, Сергій Тимошенко — про українську архітектуру, поет Максим Славінський — на національно-культурні теми, Дмитро Дорошенко (від хліборобів-демократів) оповідав про роль козаччини у відродженні нашої державності, професор Українського вільного університету Олександр Лотоцький вів розмову про спроби відновлення УАПЦ. «Ці викладачі були солідно підготовані, і після їхніх лекцій були лише запитання й роз'яснення, а не дискусії, — ділився враженнями останній кубанський прем'єр Василь Іванис. — Це були занадто поважні знавці своїх предметів, що «найсміливіші» молодики не рішалися на дискусію» [35, с. 40, 41].
Найбільше в академії було есерів. До них належали доценти Леонтій Шрамченко та Арсен Чернявський, редактор Спиридон Довгаль, О. Михайловський, студенти Левко Безручко, Григорій Денисенко і Сава Зеркаль… Але ця партія, за винятком експресивного Микити Шаповала, не мала яскравих діячів. А Шаповал відвідував Подєбради все рідше і рідше, бо академія відокремилася від громкому, або, як казали студенти, «микиткому». Тож на доповіді есерів приходило небагато слухачів. Після чергової невиразної доповіді Кузьма Безкровний кисло усміхнувся: «Есером не можна зробитися, для цього треба дефективним родитися…» Василь Іванис вважав, що це була влучна характеристика [35, с. 40].
Гетьманців в УГА нараховувалося небагато. Її репрезентували лектори Мельники — Йосип (батько) і Валерій (син), «а з студентів найгаласливішим був Василь Мурашко, добрий промовець-демагог… Ще з-поміж студентів до гетьманців ніби належали П. Базилевич, М. Рознатовський, П. Костів, С. Федорів, О. Ярошевський та інші. Ця група також улаштовувала зібрання з дискусіями» [35, с. 40].
Василь Прохода мало цікавився «нереальною еміграційною політикою, що в основному полягала в роз'ятрюванні ран минулого та у взаємному обвинуваченні… у невикористанні можливостей для створення незалежної держави… Як ті «дядьки», — казав він, — побиті большевиками, сварились зі своїми сусідами за межі, яких вже не мали» [97, с. 21]. Особливо Проходу обурювала поведінка націоналістів, яких він називав «політичним промисловцями». На його думку, вони своєю активністю та настирливістю, що набирала «характеру нахабства та крутійства», намагалися підпорядкувати собі всі прояви життя. «Робили націоналісти все… з широким розмахом, але в більшості вузько кінчали, залишаючи за собою колотнечу та деморалізацію» [97, с. 51].
В академії діяла Легія українських націоналістів. Очолював її Микола Сціборський, колишній сотник Армії УНР. «Його ад'ютантом був галичанин Петро Вигнанський, неповажний та надокучливий до нахабства…» [97, с. 54].
Перший виступ лідерів цієї організації відбувся у великій залі міського банку. На зібрання прийшла майже вся українська колонія Подєбрад — близько п'ятисот осіб. Головував на зборах Микола Сціборський. «Уся президія була чепурно зодягнена, виголена й зачесана». Виступали Петро Кожевників, що прибув з Берліна, інженер Віктор Андрієвський із Брюсселя, віце-президент ЦЕСУСу Володимир Мартинець із Праги та Микола Сціборський. «Промовці бачили рятунок України в єдиноначалії й диктатурі «сильних людей». Дискусія була палка…» [35, с. 41].
«Петро Кожевників, — писав Василь Прохода, — неспокійний дух, «вічний студент», учасник всіх студентських з'їздів і конференцій українських та міжнародніх, перекинувся тепер від українських хліборобів з їхнім історичним романтичним націоналізмом до новітніх націоналістів з отаманським забарвленням, до того ж на чужий зразок нацизму… З надзвичайно різкою критикою він виступив проти старих політичних діячів, безоглядно плямуючи поступовання всіх політичних партій, що в Центральній Раді «не лише не реалізували в свій час хотіння всіх активних українців до створення та виборення державної незалежності України, але, навпаки, здеморалізували ту силу, що сама собою спонтанно була витворилася». Він сам був очевидцем і слухачем на засіданнях Центральної Ради, «позбавлених всякого реалізму та політичного глузду безконечних суперечок… Большевики поглибили цю анархію… Тепер (казав Кожевників) з рядів молодшої генерації витворилась нова група політичних діячів, що виділила з себе провід, який, опираючись на засади національної диктатури, поведе рішучу боротьбу за визволення всіх українських земель та створення великої могутньої української соборної держави…» [97, с. 52].
Потім взяв слово співзасновник партії хліборобів-демократів (у 1917 р.) Віктор Андрієвський. Його ставлення до діячів Центральної Ради було більш коректним — може, тому, що він за Центральної Ради сам був полтавським губернським комісаром освіти. Але він сказав, що все це діячі минулого. «Проти чужонаціональної диктатури необхідно боротися лише методами і тактикою власної національної диктатури», — говорив Віктор Андрієвський.
Останнім виступав головний редактор «Сурми» Володимир Мартинець, який скаржився на «батьків» — «старших політичних діячів Галичини, що своїм угодовством з поляками позбавляють молодшу генерацію активності в боротьбі за свій національний ідеал…» Він закликав «піддавати безоглядному бойкотові всіх опортуністів-хрунів та радянофілів-зміновіхівців» [97, с. 53].
Серед опонентів найбільшу активність виявив колишній подільський повстанець Олександр Питель (родом із Золочівського повіту). Він усе допитувався, на чиї гроші працюють націоналісти. Ви, казав Питель, роз'їжджаєте по світах, добре одягнені, «після цієї імпрези добре вечерятимете з горілкою, а звідкіля на все це дістаєте грошики?» Загальні відповіді з президії мало кого задовольнили [35, с. 42].
І все ж виступ націоналістів справив значне враження на українську спільноту. «Більшість вітала їх бурхливими оплесками, — писав Василь Прохода, — але меншість, у тому числі й я, поставилась із застереженням до нового націоналістичного проводу. Все було надто театральним…» Прохода так і не переконався, що нові лідери мудріші за «старих політиків» [97, с. 53].
Як би там не було, але подєбрадська колонія жила повноцінним життям — духовним, науковим, мистецьким, спортивним і політичним. Тому й Василь Прохода назвав господарську академію «найбільшим національно-культурним огнищем на чужині у
