Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

стомлені плечі. Погляд у батька стає і суворий і ніжний. Жаль до старого і трохи любови на серці, може, примусять лишитись в містечку на тиждень. Мама стара вгощатиме рибою з перцем, кугіль пектиме і курку єдину заріже. Я – комсомолка, але не соромлюсь любови до тата. Тільки од болю нервово ламаю цигарки. Вечором тихим, як тигрова шкура смугастим мріяти буду про гомін, редакцію й Харків. Їхати буду на станцію в радісний вечір. Просто в обличчя липневий закоханий вітер. Треба повітря в гнилизну маленьких містечок, треба повітря! «Тато мій замучений і тихий…»
Тато мій замучений і тихий, Горбоносий стомлений єврей. Він од кашлю ледве-ледве диха І вночі шепоче: «вей, вей, вей». Все життя він марив лиш про спокій, А на скрипці скиглив у пивних, Пропливали каламутно роки На човнах дірявих, життьових. Але тато не згубив надії Про Сіон синяво-золотий. Каже він: «душа єврея мрійна В ньому мусить жити і рости». Каже він, що я чужа й далека, Бо мезузу й тору не люблю, Бо не марю про сіонську спеку, А в ячейку ввечері ходжу. Тату, тату. Ханаан далекий, Казка, мрія, вигадка чужа. Я працюю на заводі «Века» Й жовтенятко в мене дитинча. Я не знаю водів Іордану, Смутку кедрів і легенд старих Про Мойсея і верхи Ливану, І пісень про згаслих, неживих. А колись старе умре й потоне, І Сіон не буде голубим. Він зміняє колір на червоний І постука у комуни дім. А тепер я знать його не хочу, Ти ж мене, татусю, не клени. Хай твої, од сліз погаслі очи, А мої ж веселі і ясні. Я працюю на заводі «Века» Й жовтенятко в мене дитинча. Голубий Сіон мені далекий, Як легенда давня і чужа.