Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

На пароплаві
О дванадцятій, коли пароплав спить І «клюють носами» на вахті матроси, Чітко видзвонює металева мить І вечір смутний, як поранений альбатрос. О дванадцятій чиясь постать Тихо… од капітанської рубки До моєї каюти загадковим гостем: «Це я. Вийдіть, голубко». І от ми з вами На палубі слухаєм тишу. Я зосереджена, як далай-лама Ви – як божок Вішну, (Колись дитяча моя уява Малювала капітана З очима неодмінно синіми, А у цього чорні, як ночі на Яві І ще чорніші під ними тіні.) Ви розкажете мені про Суматру, Про далеку Індію, загадково-соняшну, (Чорної магії – золоту матір.) Про стару лихоманку, жовту, як соняшник. За кермою вирито яму води, Білі чайки віщують чиюсь розлуку. На дні річки живе водяник і ви стиснете мою руку. А потім згадаємо, як уперше Я на пароплав зійшла. Під ногами заскиглили старі трапи, Унизу сердито вода ревла — Здавалось – тигрові одрубали лапу. З капітанського містка, чужий і серйозний Ви накази оддавали скупо — І я смутна, як рослинка туберкульозна З повагою дивилась на ваш рупор. А потім на палубі засліпленій сонцем Ви до мене підійшли якось. «Я вам розкажу про Токіо й японців — Через два дні стаємо на якор». Тоді у берега біла піна Брюссельським мереживом сліпила очи. Ви пледом кутали мені спину, А я казала – «облиште, – не хочу». Пропливало багато плотів і барж, Ви капітан – з душею поета. (На дні річки водяний цар — Лежить у труні глазетовій.)