Йдуть у степ хоробрі Русичі. В мідних бронях, панцерах, шоломах. Ярославна плаче у хоромах. Поскакав князь Всеволод Буй-тур. Не звалив він половецький мур, Скрізь по степу, розпластавши руки, Розляглися Дажбога онуки. Ярославна вітер заклина, І Дніпро, і сонце жалібна, Жовна дзьоба і не чуть ворону. Повертає Ігорь князь з полону. 6 Знов, як гуни, йдуть татари, Як вовки ті на отари, На повки і на міста. Земле! Станеш ти пуста! Коні ржуть; од коней пара Густо стелеться, мов хмара. З криком, в куряві, в імлі Йдуть вони, гроза землі! Золотий застогне Київ, Стане Київ той – Батиїв. Стане купою руїн Від церков погребний дзвін! 7 Знову пітьма, знову тиша, Вітер марева колише, В морі степу розтають, Віють, віють Часу крила, На могилі тінь замріла, Кобзаревий голос чуть! 8 Де ви, мої діти, запорожці милі! Ти заграй, бандуро, пробуди мерців! Зареви ти, Дніпре, підійми ти хвилі! Встань, пінобородий, у бурхливій силі! Чуєш стон країни, чуєш плач серців? 9 Залунало! тупіт і сурми! Пізнаю я, хто зараз іде. Запорозькі узброєні юрми Сунуть степом, і степ весь гуде. Знає степ запорозьку шаблюку, Знає шляхта, і знає султан, І здригається край весь од гуку, Як веде своє військо гетьман. Запорозькая сурма заграє, Проголосить на славу бучну,
