Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

І я вам казала про мій біль, Про вдачу мою, як норд-ост – хмуру І вас називала чомусь Білль, Замість справжнього й ласкавого – Юра. А потім щовечора – чиясь постать Тихо од капітанської рубки До моєї каюти загадковим гостем: «Це я. Вийдіть, голубко». О дванадцятій, коли пароплав спить І «клюють носами» на вахті матроси, Чітко видзвонює металева мить І вечір смутний, як поранений альбатрос. Згадка
Пам’ятаєш місто маленьке на далекій, глухій провінції, де не чути трамвайного дзенькоту, де любов переллята за вінця. Пам’ятаєш — маленький цирк і мене – укротительку звірів. Не забути хвилин цих, невимовно болючих і щирих… Пам’ятаєш – притих партер, (за першим дзвоником другий) Й ти об ноги мої тер Шкіри своєї смуги. Пригадай золоті сни, Мій німий, смугастий любовнику, Пригадай після виступу ніч, Таку страшну й молитовну. Я у клітці. Тиша густа. Лапа твоя на моє стегно. (там і зараз, біля живота Хрестик, синьо-таємний). Пам’ятаєш У цирку була Молода й запальна тигриця. Я її укротить не змогла — І пішла, Бо коритись – не личить. Пам’ятаєш – виступ останній І анонси – «новий укротитель». Ти відчув те прилюдне прощання І дивився очима розбитими. Грав Джордані, як завжди, тустеп І од музики злий і напругий Ти об мене з розпукою тер Шкіри своєї смуги. Ми провели закляту гру (як згадаю – жахаюсь сама). Навіть ворог мій – комік Штрулеп В хвилюванні пальці ламав. Було тихо в людській юрбі. Наче й публіка чула кров. Після нашого виступу вбивсь