Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Молодий акробат Гро. Я забула далеке місто І малесенький цирк на провінції. Але в пам’яті ти кігтистий, — І любов переллята за вінця. Велике місто. І в зоосаді Мужчина коханий сказав — «Глянь, он красивий тигр» — І так розпачливо, і так тьмяно Я закричала: «Ти!» Ти впізнав і твої вуста, (Я відчула, мій Зеро, я знаю), Як останнього вечора, так Тричі сказали – «Рай-я». То була золота гроза, Нині складаю вірші. Директор зоосаду писав: — «Тигр хворий. Здоров’я гіршає». «Мене тато прогнав і прокляв…»
Мене тато прогнав і прокляв, бо у мене дитина од «гоя». Він казав, щоб упала земля Попід нами, Оленко, з тобою. Тато мій! Він такий старий, Як помовклі листки талмуду. Плаче він: «Ой на доньчин гріх Будуть з мене сміятися люди. О, прокляте, прокляте дівча, Не хватило для неї єврея». І у нього сльози в очах, В бороді – срібляному інеї. Мама плаче: «У неї Оленка, Не Дебора, не Лія й не Хана». Ах я знаю, для мами сивенької Це велика, велика драма. Моя рідна стара матусю! В неї руки в лушпинні від риби, Бо вона куховарити мусить, Заробляти шматочки хліба. А в Оленки синь у очах І русяво-біле волосся. Що то скаже моє дівча На запитання «нація» гостре. І не може тато простить, Що у мене дитина од «гоя». Ну, а мама сказала: «Ти Та прийшла б коли-небудь із „тою“».