Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Червоні плями в лентах комбіне… І пада вечір у безодню круком, І кличе вечір впасти і мене. На серці якось важко і тривожно. І ти, ніяковий, не можеш приласкать… І те, що сталось, повернуть не можна. І серце холодом стиска… Ти так молив – сьогодні стань моєю. І сталось. О закон буття! Ми у траві забули томик Гейне, — Його листки од вітру шелестять. І якось чудно. Хоч усю вже бачив — Соромлюсь при тобі панчоху підв’язать. І так іду. І ми чужі неначе, І в мене мимохіть жемчужиться сльоза. О, не вернуть! Не стать такою, як учора, Нічим не змить із уст палючих плям! А день такий звичайний і бадьорий, Така спокійна стомлена земля… «Що співаєш, жовта мандоліно…»
Що співаєш, жовта мандоліно, І хвилюєш споминами кров? Я тепер вже другого дружина, Ти своє кохання поборов. Осінь, осінь в жовтому убранні І гарячі губи, як в огні. — Ця любов для мене не остання, Ще акорд фіналу не бринів. Що ж ридаєш, жовта мандоліно? (Ой, на північ, в сірий Ленінград!) Одридай же, споминів хвилино. Замовчи, ридати не пора! Я тепер вже другого дружина, І у мене скоро буде син… Та чого ж я все думками лину У минулі, у далекі сни? Десь маленька в затишку кімната, На столі Бухарін спочива… Хочу спомин знищить, розірвати, Та безсило в’яне голова… Я не буду більше цілувати Твоє сміле, радісне чоло. Я дружина. Скоро буду мати, І старе снігами замело.