Дві культури - Олександр Боргардт

Русь страдала под игом. Русь выплачивала Орде непомерные дани–пошлины, а в былине “Василий Казимирович отвозит дани Батею Батеевичу" все происходит как раз наоборот: богатыри заставляют Орду выплачивать дань Руси за двенадцать лет выходных, Батей Батеевич вымаливает у них пощаду. Русь терпела поражение за поражением: в битве на реке Калке в 1223 году, в которой, согласно летописным сведениям погиб Александр Попович с семьюдесятью богатырями, в батыевых нашествиях 1238–1242 годов, принесших трехвековое ино племенное и иноязычное иго. А в эпосе богатыри только побеждают. Русский героический эпос не знает ни одного поражения.

Як же тут це все, однак, розписане! — і данини “нєпомєрниє”, і “іго” — “іноплеменноє” (та до того ж “іноязичноє”). Як це вам подобається? — наче їх монгольською мовою розмовляти примушували. Або неіснуючі школи на монгольську переводили… Буває ж отаке нахабство! Данини, підкреслимо це, були цілком помірні, все це є відоме з документів, а якщо князь, посилаючись на “іноплємєнноє іго”, — за російським звичаем гріб під себе, так з ним і розбирайтесь.

Не можна тут не привести фактичної довідки, не поправити автора на цих одвічних російських шахрайствах зі словом “Русь”. На Калці 1223 року, повторимо це, зазнали поразки кияни, волиняни, галичани, половці та алани. Жодного воїна з Північної Русі, з власне Росії, — там близько не було.

Повертаючись до цитованого — зауважимо дещо. Таке нестримане бажання — всюди перемагати, всіх та за будь–яку ціну, може видатись дивним, але можливо, що їх теж можна зрозуміти. Бо ще їх “вєлікій Сталін” висловився досить недвозначно: “История старой России состояла, между прочим, в том, что ее непрерывно били… Били монгольские ханы. Били турецкие беки, били шведские феодалы. Били польско–литовские паны…” Це — історія старої Росії, як він її називає. А як воно з його ленінсько–сталінською, — новою? — Чи її історія була ліпше, чи була таким вже “парадом побєди”? Де там… Ганебно програли польську війну 1920, не виграли фінської 1939–1940, підібравши хвоста вийшли 1989 з Афганістану. Нічого істотного в цих війнах так і не набули. Виграли, з чужою допомогою, Другу світову, але — віддавши за життя кожного німця — десятеро своїх! Перемогли, де правди діти, але так, що й досі оклигати не можуть.

От вам і маєте — “от тайгі до Брітанскіх морєй, Красная армія всєх сільнєй!”..

Що ж, такою є сила слабих. Вона існує, тільки й єдино на язику. Хочеться їм бути, як це там у них передбачене: “по щучьєму вєлєнію, по моєму хотенію”, — бути сильніше та звитяжніше від усіх! — абсолютно всіх, розумієте? З другого боку, тут ми можемо наочно переконатися в усій мудрості Провидіння, — май вони справжню силу, — скільки ж непоправних бід вони могли б іще накоїти у світі!

Зовсім вже зайвим виглядає наступне зауваження автора, який зачіпає деякі етичні сторони епосу:

Нет в русском эпосе и такого традиционного императива, всеобщего обязательного нравственного закона, которому подчинены все действия героя, как кровная месть. “Старшая Эдда", “Песнь о нибелунгах", исландские саги, ирландский эпос, сказания о нартах и многие другие национальные эпосы основаны на долге мести за убитого родича, за честь рода. В русском фольклоре — не только в эпосе, но и в сказках, легендах, песнях, пословицах и поговорках — долг личной или родовой чести не имеет ничего общего с долгом личной или родовой мести. Понятие мести как таковое вообще отсутствует в русском фольклоре, оно как бы изначально не заложено в “генетическом коде" народа.

Добре, але — які взагалі “нравствєнниє закони” там є, та де? Хто там, де й коли, — чув про якусь “чєсть”? — хіба її дозволено мати рабові?

Отже, не обійтись без поправок і тут. Автор намагається переконати нас, що “понятіє мєсті” ніби спочатку не закладене в “генетичному коді” народу. А, чи це, бува, не перебільшення? Тому що, як же тоді бути з тим, з чого починається наведене вище посилання на С. Соловйова, — “Скорость к обідє і скорость к мєсті…”? “ізначально нє заложєно” — кажете? — а як же тоді з більшовиками? Бо ж отому мітові з брудних рук про те, що більшовики — чуже, іноземне явище в російській історії, — ніхто не вірить і не повірить ніколи. Тому що насправді вони були увінчанням, квінт–есенцією російської рабовласницької історії.

Їх становлення можна відмінно прослідкувати, від слов’ янофільської маячні Хомякова та Аксакова, до слепцовських комун, до людожерських теорій Бакуніна та Нєчаєва, аж до самого Леніна, який тільки зібрав все це докупи. Та й їх предтеча, Федір Михайлович, живи він півстоліттям пізніше обов’язково приєднався би до більшовиків, не 1917 так 1941. До Гітлера, що палив у печах “жідішек”, як і не пішов би, то єдино — з причини германофобії.

Бо помститися — то була справжня та все поглинаюча пристрасть більшовиків. Хіба не відшукували вони, ретельно та прискіпливо, на окупованих ними з благословіння “мірового сообщєства” по війні чужих теренах, від Ельби по Харбін, — усіх, хто будь–коли проштрафився перед ними, — щоб відправити до улюбленого ГУЛАГу? А хіба ж це не вони, більшовики, 1963 року, за Н. С. Хрущова, спалили живцем такого собі Пеньковского, та ще й відзняли про це фільм? А така форма покарання, зауважимо, — жодними кодексами не передбачена. Це ж вони, оці ваші більшовицькі бестії, плоть від плоті вашої — їм за це дякуйте, — створили вашому народові славу самого мстивого на землі.

Помста так само неодмінно присутня в російській історії, як і безкарність за злочини. В останньому ж…

В останньому все так, тільки марно відшукує автор і тут чергову підставу для національного зверхництва (рука не піднімається написати — “національної гордості”). Дійсно,